Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

він стукає у вікно і каже, щоб ми поквапилися, бо не можна стирчати в готелі весь день.

— Можна, — каже Патриція. — І сьогодні можна, і завтра можна, і так далі до кінця світу.

— Заради Бога, Патриціє, — Банті різко закриває пудречницю. — Іди собі.

Опущу завісу милосердя над ланчем — досить сказати, що «домашній томатний суп» був зі смаком консервів «Гайнц», а Банті й містер Роупер пускали один одному бісики, спершу стримано, а потім просто-таки хтиво, тільки, здається, ніхто, крім мене, цього не помічав. Ми з Банті ніколи не говорили про те, що я застукала її в гаражі in flagrante з містером Роупером. Це зрозуміло — бо, врешті, що тут скажеш? Не говорила я про це і з Патрицією, бо Патриція не йде на діалог, тож не певна, чи вона знає про материн перелюб.

Ми знову забиваємося в наш старенький «волзлі», і ну, поїхали! Тільки це фальстарт, бо ми майже одразу спиняємося знову («Чому він сигналить? Стій! Стій»), щоб Кеннет поблював на узбіччі (неестетична рожева mélange завдячує кольором здебільшого томатному супові), але потім ну, поїхали! — знову.

На жаль, коли ми доїжджаємо до окружної Глазго, наші мізки досі перетравлюють обід, що, напевно, пояснює, чому ми з таким трудом просуваємося до центру. У цій пекельній мандрівці полишаємо не лише надію, а й добрі манери.

— А казали, що він — сраний пілот Королівських повітряних! — з огидою сичить Джордж, коли Роупери кліпають спершу лівим поворотником, а потім правим, і ми починаємо, як шаленці, кружляти по Сокіголл-стрит, ніби ми прикуті линвою гарпуна до Мобі Діка, а не їдемо за «консулом классік» 1963 року випуску. — Як він Дрезден знайшов? Він навіть у супермаркеті заблукав би.

— Ти теж у супермаркеті заблукав би, — каже Банті, клацаючи зубами, як ножицями.

Справжня буря починається тоді, коли Роупери відриваються від нас на світлофорі при початку Сокіголл-стрит, і Банті в розпачу волає:

— Ми їх втратили, тепер ми їх втратили!

У ту мить я вирішую, що треба прикинутися мертвою. Патриція, як я зауважую, уже давно прикидається коматозником.

Після Думбартона стає трохи легше, і до самого Кріанларіка ми безжурно їдемо по трасі. Патриція розважає нас, уголос читаючи «Тристрама Шенді». Банті неспокійно переминається на передньому сидінні, бо їй уся проза XVIII століття звучить як порнографія, і вона повірити не може, що цей текст є у списку до екзаменів. Вона раз у раз озирається на нас, щоб перевірити, чи ми не сміємося над непристойними жартами, і при цьому геть не помічає геніталій у дусі Кам’яної доби, якими Патриція прикрасила заднє вікно. Патриція просто-таки одержима біологією людини.

Кріанларік губиться за пеленою дощу, і лише проїхавши за ним кілька миль, ми розуміємо, що звернули направо, а мали наліво:

— Що він робить? Він повертає, він повертає!

Де Шотландія? Що таке Шотландія? Може, Шотландія — це і є дощ, що згустився й набув форми будинків і пагорбів? Може, це туман, із якого проступають придорожні кафе із назвами штибу «Кухня крофтера»? («Не давай цього малому, Крістіна, його знудить. Ну ось, що я тобі казала?») Хтозна. Місце, до якого ми ідемо, носить назву штибу «Ох-на-кок-а-лікі». Роупери і наші батьки спокусилися брошурою під п’янкою назвою «Канікули на шотландській фермі», тож у них перед очима постають гарячі коржики і пундики, на яких плавиться солонувате масло, золоте, як сонце, і густа каша на парному молоці.

Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту на незручному, кістлявому плечі Патриції, як ми знову зі скреготом гальмуємо.

— А цього разу чого?

— До вітру! — волає містер Роупен і безпорадно вибачливо жестикулює, доки «Гарріет» витягає немовля Девіда з машини і тримає над порослим травою узбіччям. З нижньої частини його тіла цебенить рідина кольору слабенького чаю.

— Не розумію, чого вона вважає за потрібне виставляти такі речі на загальний огляд, — бридливо каже Банті. — У неї й акцент снобський, і в закритій школі побувала, — («Пошли туди мене, — бурмоче Патриція, — будь ласка»), — але насправді вона справжня нетіпаха.

Нетіпаха! Яке чудове нове слово.

— Нетіпаха, — шепочу я Патриції, смакуючи нову знахідку.

— Так-так, нетіпаха, — твердо повторює Банті. — От вона хто.

— Не хвойда, значить, на відміну від тебе? — каже Патриція достатньо голосно, щоб її почули, але недостатньо голосно, щоб повірили власним вухам.

Якийсь час триває напружена тиша, але десь на рівні Долмоллі Патриція заводить пісні зі «Співаника Патриції Леннокс», у яких незмінно фігурують ніжні дівчата, мертві профспілкові діячі, зрадливі коханці та цілі юрми людей, що заходяться плачем і зазнають різні «біди», і під цей супровід ми й котимося далі у цілком доброму гуморі. Банті зривається, допіру коли ми завиваємо «покрооооови» — невже ми не розуміємо, що це пісня про перелюб? Вона гукає «Заткніться нарешті» і вручає нам чипси зі смаком сиру й цибулі, щоб ми нарешті змовкли.

Дорога стає вужча, а погода — вогкіша. Повітря, здається, темніє, хтозна, через дощ чи через наближення вечора. Ми обережно прокладаємо собі шлях крізь надвечірні сутінки, ніби крізь ворожі лави, що намагаються сповільнити наше просування. Ми знову рвучко гальмуємо («Повірити не можу!») і зітхаємо, коли Кеннет бреде до куща дроку, на ходу розстібаючи сірі фланелеві шорти.

— Чому він не сходив, коли вони зупинялися раніше? Вона що, головою не думає?

Банті видихає ротом, як тягловий кінь. Крістіна вибирається з машини і йде в кущі за братом, а місіс Роупер знову піднімає немовля Девіда, як чайник.

— Вони ж сходили у готелі? — уточнює Банті й порхає, ніби не вірить, які слабкі сечові міхури у Роуперів. (Під керівництвом Банті у нас сечові міхури як чугунні).

— Важить не мета, — мрійливо каже Патриція, — а мандрівка.

(Вона читає не лише «Тристрама Шенді», а й «У дорозі», тож не дивно, що вона виробила дзен). Аж ось ну, поїхали! Уже вкотре — стежкою із жовтої цегли чи бодай сумнівною дорогою з однією смугою.

— У цієї дороги хоч номер є? — питає Джордж, згорбившись над кермом, щоб було краще видно. — Хоч би фари срані увімкнув!

І люто блимає фарами.

А тоді на безіменній і безномерній дорозі з’являється чергова небезпека — вівці!

— Та ці засранці повсюди! — у жасі гукає Джордж.

Банті стежить за вівцями («Прямо