Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

по курсу! Обережно! Ота переходить дорогу! Не спускай ока з тієї зліва!»).

Патриція втомилася від «Тристрама Шенді», тож ми знову беремося грати у «Я бачу...» — тільки тут не видно нічого, крім овець.

А тоді стається біда, де її не чекали, себто не через овечий слалом: у Роуперів спускає шину.

— От бачиш! — тріумфує Джордж, якому Банті вже кілька тижнів торочить, наскільки у Роуперів машина краща, ніж у нас (що правда).

Банті тільки мотає головою й уїдливо каже:

— Шину в кого завгодно може спустити.

— Такий він, життєвий шлях, — каже Патриція з усмішкою, гідною Будди.

Джордж неохоче вилазить із машини й допомагає містерові Роуперу поміняти колесо, чи то пак, колесо міняє містер Роупер, а Джордж подає йому інструменти, як медсестра на операції. Банті й собі виходить подивитися, як Джордж плутає гайкові ключі, а містер Роупер мужньо і шляхетно приймає виклики долі. («Молодець, Клайве!») Тим часом Кеннет гасає навколо, розкинувши руки, і гуде — це він прикидається літаком, твердокрилою комахою чи, може, і тим, і тим.

— Слава Богу, що в мене дівчатка, — каже Банті, коли сідає назад у машину (і це — єдиний раз, коли вона висловила вдячність за наше існування). Джордж залазить на водійське сидіння й ну, поїхали! Знову.

Ми, поза сумнівом, уже наближаємося до нашої Мекки — проминувши кілька хуторів із назвами штибу «Ок-на-кок-на», ми нарешті знаходимо потрібне село. Ми звертаємо наліво, розвертаємося назад, звертаємо направо, знову розвертаємося назад і повертаємося до з’їзду наліво, куди рушили спочатку.

— Чорт забирай, — втомлено каже Джордж, уже вкотре розвертаючись у три прийоми, а Банті обурено махає руками.

А потім знову ну, поїхали! — цього разу вже востаннє. Ми трусимося і брьохаємося незаасфальтованою дорогою, доки не в’їжджаємо на болотисте подвір’я, де розлючено квохчуть кури. З одного боку стоїть довга низька прибудова, з іншого — старий сарай, а з третього — велика квадратна будівля із сірого каменю. Це і є обіцяна ферма. Пекельні канікули ось-ось почнуться!

Мешканців ферми, що стане нашим прихистком на наступні два тижні, звати фон Ляйбніц — як на мене, прізвище не дуже шотландське. Може, треба було обрати у брошурі якихось Макаллістерів, Макбетів, Маккормаків, Макдейдів, Макюенів, Макфадденів, так хоч би Макляйбніців, аби тільки прізвище починалося на «мак», а не «фон». Згодом ми встановлюємо, що містер фон Ляйбніц («Звіть мене Гайнріх») — німецький військовополонений, якого послали працювати на фермі, де він і лишився, побравшись із вдовою фермера, місіс фон Ляйбніц чи Ейлін Макдональд (так її звали до того, як загиблого у Північній Африці чоловіка замінив ворог). Унаслідок цієї історії й того факту, що місіс фон Ляйбніц народилася в Абердині, сімейство почувається чужинцями в Ок-на-кок-а-лікі. Можливо, саме це пояснює їхню сувору вдачу.

— То це була ферма старого Макдональда, як у пісеньці? — жартує Джордж, вислухавши їхню історію, але фон Ляйбніци дивляться на нього з кам’яними обличчями. У них узагалі немає почуття гумору — порівняно з нашими господарями навіть Банті дотепниця. Вони поєднали пруський відчай із пресвітеріанською суворістю, і вийшла нездоланна комбінація. Це високе, жилаве, випростане, суворе подружжя явно вважає відпочивальників істотами легковажними і слабосилими. Може, вони й мають рацію.

Зі спальнями виникає стільки клопоту, що мені згадуються таксономічні дискусії щодо будови духовного світу. Як нас групувати? Хлопчики до хлопчиків, дівчатка до дівчаток? Роупери до Роуперів, Леннокси до Ленноксів? А що ж дорослі — подружні пари разом? Чи ні? Місіс Роупер командує, доки Банті пускає бісики містерові Роуперу.

— Тобі помогти, Банті? — мрійливо питає він і тягнеться до її валізи.

Їхні пальці торкаються і завмирають на нестерпно довгу мить, доки їх не розділяє Патриція, яка кидається вгору сходами, схопивши на ходу валізу.

Місіс Роупер запроторює всіх дівчат у кімнату на горищі, де пахне пліснявою, і Патриція притьмом займає односпальне ліжко, тож мені лишається ділити двоспальне з Крістіною, яка по півночі вимагає, щоб я посунулася, хоча я й так сплю на краєчку, а ще півночі скрегоче зубами й бурмоче уві сні.

Уранці ми збираємося за довгим дубовим столом у холодній темній їдальні. На перший сніданок нам подають охололу солонувату кашу без молока й цукру (на обурення Патриції), а потім — по скибці бекону на брата і по гірці холодних печених бобів. Так у в’язниці їдять, а не на канікулах.

— Холодні боби? — дивується Банті.

— Може, у шотландців так заведено, — припускає містер Роупер, і додає: — Чи у німців.

Саме в ту мить Патриція вискакує з-за столу, сповіщає всім, що зараз виблює, і дотримується свого слова, навіть не добігши до дверей («Гайнріху, неси-но ганчірку, дівча виблювало!»). А вона-бо ще й не поснідала! Не минуло й 24 годин, відколи почалися наші канікули, а троє людей уже виблювало. Скільки ще разів це повториться? (Багато).

А далі канікули йдуть псу під хвіст. Зайнятися на фермі нічим — можна спостерігати за п’ятьма коровами, що їхнє молоко потрапляє на комбінат, а не нам у кашу, можна дражнити чотирьох курок, що їхні яйця потрапляють до просмоленого барильця, наповненого силікатом натрію, можна розглядати вогкі, прибиті дощем поля ячменю, а поза тим розваг нема, як не рахувати овець, що розсипалися, як грудки вапняку, пологими горбами, порослими бурувато-зеленими травами й папороттю.

А справжня Шотландія (готуючись до канікул, я прочитала «Роб Роя», «Вейверлі» й «Единбурзьку в’язницю») простягається вдалині, за пагорбами й за обрієм, як у пісні, за дальнім краєм ділянки фон Ляйбніців, де бузок і багрянець зустрічаються з видноколом і перетікають у небо, підбите колючим лісом кольору зеленого скла.

— Аха, — каже містер фон Ляйбніц, який сьогодні балакучіший, ніж зазвичай, — то частина штародафнього Каледонского лісу.

У мене стискається серце, бо це вже більше схоже на Шотландію Скотта.

(— Правда ж, цікаво, що шотландця звали Скоттом? — пробую я зав’язати розмову з місіс фон Ляйбніц, коли мене кидають під її наглядом Чорного вівторка, про що, на жаль, більше далі.

На що та тільки й каже:

— А ти в нас дівчатко цікаве, ага?

Бо сама вона не читає нічого, крім «Порадниці»).

Ми з подивом виявляємо, що опинилися геть далеко від моря, і починаються дискусії, хто в цьому винен — Джордж знову таврує географічну нездалість містера Роупера, а Банті відстоює честь свого коханця. Дорослі розробляють кілька вилазок до моря та інших «історичних та