Читати книгу - "Учта для гайвороння"

тепер до кінця часів жити і помирати невільниками Залізного Престолу? Якщо праворуч лежать скелі, а ліворуч гримить шторм, розумний керманич шукає третього шляху.

— Покажи мені свій третій шлях.

— Покажу… на своєму королевиному вічі. Дядьо, як ви можете не хотіти туди поїхати?! Це ж сама історія, що відбувається наживо просто перед очима…

— Мені краще смакує історія мертва. Мертву історію пишуть чорнилом, живу — людською кров’ю.

— Ви хочете померти старим боягузом у власному ліжку?

— Як інакше? Але не раніше, ніж дочитаю все, що бажаю. — Князь Родрік підійшов до вікна. — Ти не питала, як ся має твоя матінка.

«Бо лякалася почути.»

— То як ся має моя матінка?

— Зміцніла. Ще нас усіх переживе. А тебе — напевне, якщо наполягатимеш на своїх дурощах. Їсть вона краще, ніж коли приїхала, і нерідко спить цілу ніч.

— То й добре.

У останні свої роки на Пайку пані Аланіс не могла спати ані години. Вона блукала палатами замку вночі зі свічкою, шукаючи своїх синів. «Мароне? — пронизливо кликала вона. — Родріку, де ти? Теоне, дитино, іди до матінки!» Безліч разів Аша дивилася, як маестер уранці витягає скабки з материних ніг після того, як вона босоніж перетинала підвісні мости до Морської Башти.

— Піду до неї вранці.

— Вона питатиме, чи нема звісток від Теона.

«Теона — принца зимосіцького.»

— Що ви казали їй про нього?

— Мало, або й нічого. Бо нема чого розказувати. — Він завагався. — Ти певна його смерті?

— Я нічого не певна.

— Ти бачила тіло?

— Ми бачили частини безлічі тіл. Перед нами там побували вовки… чотириногі, але не занадто поштиві до своїх двоногих родичів. Кістки убитих були розкидані та погризені у пошуках мозку. Зізнаюся, було важкувато зрозуміти, що там сталося. Скидалося на те, що північани билися один з одним.

— Гайвороння налітає на плоть мертвої людини і б’ється на смерть за його очі. — Князь Родрік видивлявся на море, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях. — Ми мали одного короля, потім п’ятьох. А тепер я бачу лише гайвороння, що свариться за труп Вестеросу.

Він зачинив віконниці.

— Не їдь на Старий Вик, Ашо. Побудь зі своєю матір’ю. Боюся, недовго їй вже з нами лишилося.

Аша посовалася на ослоні.

— Моя мати виростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то решту життя гризтиму себе, що могло б статися, якби поїхала.

— Якщо ти поїдеш, то решта твого життя може виявитися закороткою, щоб себе гризти.

— Краще так, ніж усі дні свого життя скаржитися, що Морекамінний Престол за правом міг бути моїм. Не хочу стати тіткою Гвинесою.

Князь Родрік болісно зіщулився.

— Ашо, двоє моїх дужих синів годують крабів коло Файного острова. Нової дружини я вже не візьму. Лишайся тут, і я призначу тебе спадкоємицею Десятивеж’я. Вдовольнися цим.

— Десятивеж’я? — «Якби ж я могла.» — Вашим родичам це не сподобається. Лицареві, старому Сігфридові, Гото Горбаневі…

— Вони мають свою землю та стольці.

«Авжеж мають.» Вогкий, напівзогнилий Харло-Дім належав тепер старому Сігфриду Харло Срібночолому; горбань Гото Харло сидів у Мерехтливій Башті на стрімчаку над західним берегом острова. Лицар — пан Харрас Харло — тримав свій двір у Сірому Саду; Боремунд Блакитний правив на Відьминому Пагорбі. Але всі вони були підданими князя Родріка.

— Боремунд має трьох синів, Сігфрид Срібночолий — онуків, а Гото — забагато честолюбства. Усі вони мріють успадкувати ваш стіл, ба навіть Сігфрид. Той узагалі зібрався жити вічно.

— Князем Харло після мене стане Лицар, — відповів дядько, — але він може правити зі свого Сірого Саду так само легко, як звідси. Принеси йому присягу в обмін на замок, і пан Харрас надасть тобі захист.

— Захистити я можу себе сама. Адже я, дядьо — кракен. Аша з дому Грейджой. І ніякого іншого.

Вона зіп’ялася на ноги.

— Я хочу стіл мого батька, не ваш. Оті ваші коси виглядають надто небезпечно. Ще диви, одна звалиться і відсіче мені голову. Ні, я сидітиму не тут, а на Морекамінному Престолі.

— То виходить, ти ще один гайворон, який верещить, прагнучи мертвої плоті. — Родрік знову сів за стіл. — Іди собі. А я повернуся до архімаестра Марвина і його пошуків.

— Дайте знати, якщо знайдете ще одну сторінку.

Її дядько був її дядьком. Він не зміниться ніколи. «Але він приїде на Старий Вик, хай що зараз каже.»

Її жеглярі мали саме вечеряти у трапезній. Аша знала, що їй варто було б приєднатися, побалакати про збори на Старому Вику, про зміст цих подій для усіх. Її люди, звісно, стануть за неї як один, але ж вона потребувала інших теж: родичів-Харлів, Вольмарків, Голодрівів. «Я мушу залучити їх на свій бік.» Перемога при Жбирі-в-Пущі має добре їй прислужитися, коли її люди почнуть нею вихвалятися — а вона знала, що почнуть. «Чорний вітер» дещо химерно пишався діяннями своєї жінки-капітана. Половина його жеглярів любила її, наче власну доньку, половина хотіла розсунути їй ноги, але й одні, й інші радо б померли за свою керманичку. «А я — за них» — подумала вона, штовхаючи плечем двері при підніжжі сходів, що вели до залитого місячним світлом дворища.

— Аша?

З-за колодязя до неї ступила темна постать. Її рука сіпнулася до кинджала… та місяць швидко перетворив тінь на чоловіка у накидці з тюленячої шкури. «Ще один привид.»

— Тріс? Я гадала знайти тебе у трапезній.

— Я хотів побачити тебе.

— Цікаво, яку саме частину мене? — вишкірилася вона. — Ну гаразд, ось я, справна та доросла. Дивися, скільки забажаєш.

— Так, доросла жінка. — Він підсунувся ближче. — І прекрасна.

Трістіфер Ботлик налився силою та зміцнів поставою, відколи вона бачила його востаннє, та волосся лишилося буйливим і непокірним, а очі — такими само великими та довірливими, як у тюленя. «Милі оченята, правду сказати.» Саме в цьому полягала біда нещасного Трістіфера: він був занадто милий та лагідний для Залізних островів. «А на вроду таки покращав» — подумала Аша. Коли Тріс був хлопчиком, його обсідали прищі. Аша страждала від того ж лиха — можливо, саме воно звело їх разом.

— Я сумувала, коли почула про твого батька, — сказала вона йому.

— Я сумую за твоїм.

«Чого б це?» — мало не