Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

погіршить ситуацію. А я саме цього і прагну.

Кілька секунд він мовчки мене роздивлявся.

— Цікаво, це інформація… або тільки попередження про те, що акції впадуть?

— А ось цього я вам не скажу. Не будьте таким уже розбірливим… Адже сутність вашої професії в тому, щоб робити прогнози біржових курсів і акцій компаній, а я даю вам можливість раніше за всіх оголосити, що акції «Дункер консалтинг» підуть униз. Це й так чимало…

Він нічого не відповів, тільки свердлив мене недовірливим поглядом.

— Це ексклюзив, — додав я.

— Але в мене немає доказів, що ваші попередження будуть точні.

— На цьому тижні у вас буде можливість у цьому переконатися.

Він звів брову.

Я злегка нахилився до нього і стишив голос, підкреслюючи важливість сказаного.

— Післязавтра, — сказав я, — акції «Дункер консалтинг» упадуть протягом дня щонайменше на три відсотки.

Він на мене подивився похмуро і мовчки випив кави. Весь його вигляд висловлював сумнів.

— У будь-якому разі, — сказав він, — я не можу нічого публікувати на підставі пліток, принесених незнайомою людиною.

— Робіть як знаєте. Я надам вам відомості… скажімо… тричі. Якщо ви ними не скористаєтеся, ну що ж… віддам комусь із ваших конкурентів.

Я підвівся, вийняв із кишені гроші за свою каву й поклав на столик. Тільки за свою. А потім пішов, залишивши його сам на сам із його скепсисом.

~ 43 ~

Телефонний дзвінок вивів мене із задумів.

Я зняв рурку.

— Не кладіть слухавку, чоловік зараз підійде.

Тривала пауза.

— Алло? Пане Грінмор?

Я відразу впізнав тягучий голос.

— Так, я.

— Це Раймон Верже, ви мені телефонували, я колишній головний редактор Monde.

— Так-так, звичайно… Як справи?

— Дякую вам, любий мій, добре. Я дзвоню, тому що, здається, знайшов ім’я журналіста, який ховався під псевдонімом Жан Калак…

Удача повернулася до мене обличчям. Нарешті я зможу поговорити з автором статті, який вбивчо, але дуже вже точно описує Ігоря Дубровського — журналіст не міг не знати його особисто.

— Я правильно подумав, що мова йде про якусь знаменитість, — вів далі він. — Тому його псевдоніма й немає в моєму списку.

Серце в мене закалатало.

— Скажіть же мені нарешті. Як його ім’я?

— Прошу?

— Я зовсім забув, що він погано чує, і повторив, виокремлюючи кожен склад:

— Як його звати?

— Перш за все прошу вас узяти до уваги, що я дотримуюся етикету, шановний. І відкриваю вам його ім’я тільки тому, що його вже багато років немає на світі. Інакше я захищав би його анонімність. Але тепер, коли минуло стільки років… Є поняття терміну давності…

У мене кров захолола в жилах. Усе зникло…

— Я вирахував його справжнє ім’я, згадавши, що багато хто розважався, використовуючи в якості псевдонімів анаграми власних імен. Мені довго довелося пововтузитися, перш ніж я зрозумів, що Жан Калак — то є Жак Лакан.

— Лакан, знаменитий психоаналітик?

— Так-так, саме він.

Я був здивований. Що ж так розлютило Лакана, чому він написав про Дубровського таку ущіпливу статтю?

Це запитання я й поставив своєму співрозмовникові.

— Не знаю, шановний. На це запитання може відповісти тільки фахівець. Про всяк випадок можете запитати Крістін Веспаль.

— А хто це?

— Крістін Веспаль працювала колись у журналі «Гуманітарні науки». Психоаналіз і таке інше — то її пристрасть. Вона з величезним задоволенням відповість на всі ваші запитання. Знайти її неважко: після того як вийшла на пенсію, вона всі вечора проводить у кав’ярні Deux Magots.

— Це кафе в Сен-Жермен-де-Пре?

— Як ви сказали?

Я повторив по складах.

— Саме так. Можете туди з’їздити. Упізнати її теж легко: вона напевно буде в екстравагантному капелюшку. У наші часи полюбляли капелюшки… І вона дуже товариська, самі побачите. Я їй зателефоную і скажу про вас.

* * *

Я насилу знайшов вулицю, яка губилася за майданом Бастилії, у кварталі, де ще збереглася чарівність старовини. На нижніх поверхах більшості будинків розташувалися крамниці або лавки ремісників. Двері були відчинені навстіж, і весь строкатий світ кварталу весело висипав на тротуар, охочіше віддаючись обговоренню новин, ніж роботі. Водії завантажували транспорт товаром просто посеред дороги, окликаючи знайомих і голосніше за всіх перемовляючись на ходу. Вантажники вправно маневрували візками, але пакети все одно з них падали, викликаючи регіт глядачів. За дверима майстерні виднівся швець за машинкою, і навколо плив запах нагрітої шкіри. З ним поруч під поетичною вивіскою «Продавець фарб» приліпився господарський кіоск. Я заглянув усередину: вивіска не брехала. Кіоск був ущерть заповнений всілякими предметами побуту неймовірної строкатості і різноманітності. Вішаки, різнокольорові шпильки, губки, кухонні серветки з міткалю, зелені, жовті і сині фартухи, тазики і мисочки всіх сортів і розмірів з червоного, жовтого і бежевого пластику… Усе це радісно виступало на тротуар. Городинник на все горло закликав клієнтів, гучно вигукуючи ціни овочів та фруктів. Далі виднів металевий прилавок продавця газет і журналів. Видання, які кричали про всілякі скандали, затулили собою ледь не половину тротуару. Із сусідньої фарбувальні виривалися цівки пари з характерним запахом. Навпроти сяяла вітрина ковбасних виробів із величезними копченими сосисками, ще теплими сирними пирогами, ковбасами, які звисали зверху на металевих гачках, і безліччю інших спокусливих речей.

Я добре знав тільки американські торговельні центри — холодні, знеособлені, — а тут зрозумів, як пощастило французам, що в них залишилися ще такі маленькі жваві вулички. Чи ж вони це усвідомлюють? А що, як раптом вони дозволять зникнути цим крамничкам і разом з ними з міста піде останнє людське тепло? На біса тоді скуплятися в гіпермаркетах і жити в спальних районах, із яких разом із цими крихітними кіосками зникне душа міста?

Номером 51 був позначений будинок, фасад якого вкривала патина часу. Прибита збоку від арки дощечка, навмисно написана від руки, гордо зазначала:

«Асоціація СПІЧ-МАЙСТЕР, вхід із двору».

Я пірнув в арку і ввійшов у внутрішній дворик. Переді мною виявився ще один будинок. Двері були зачинені, з кодовим замком. Ані вивіски, ані таблички… Цікаво. Я пішов подвір’ям в інший бік і тут побачив сходи, що вели вниз уздовж бокової стінки, яка з’єднувала обидві будівлі. Здалеку було видно вивіску, прикручену дротом до поручнів. Про всяк випадок я підійшов ближче, але без великої впевненості: такі сходи могли вести тільки в підвал. На вивісці, теж від руки, було написано назву асоціації, а намальована поруч стрілка показувала вниз. Я спустився сходами. Денне світло висвітлювало тільки перші щаблі, які розпливалися в напівтемряві, а далі зяяла чорнота. Дна не було видко. Якось не дуже гостинно…

Потихеньку спускаючись, я