Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

ловив себе на відчутті, ніби я входжу в черево кварталу. Внизу були залізні двері з дзвоником. Я натиснув на кнопку і прислухався. Тягнуло холодом і вогкістю. Двері відчинилися, і на порозі виник рудий хлопець років тридцяти.

— Доброго дня! Я — Ерік.

— Дуже приємно, Алан.

Усмішка не змінила серйозного виразу на його обличчі. Я ввійшов.

Приміщення мені відразу сподобалося. Під високою кам’яною стелею відчувався простір. Склоблоки, вмонтовані в кожному кутку, були джерелами денного світла. Галогенні світильники давали додаткове освітлення. Стара, витерта підлога подекуди провалилася. Легко було уявити, скільки історій вона пам’ятала. Біля стіни було збито дощату сцену, схожу на ті, що іноді трапляються в школах. Я був зачарований. Біля підніжжя помосту, по десять у ряд, захаращуючи весь інший простір, стояли табурети — штук сто. Біля входу стояв кухонний стіл з кавовим автоматом і височенькими стовпчиками пластянок. Під ним бурчав маленький холодильник.

— Раніше тут був підвал?

— Ви — на колишньому складі сім’ї, яка працювала з червоним деревом. Тут трудилися багато поколінь майстрів, і так тривало до 1975 року, коли останній із них вийшов на пенсію, а передати майстерню було нíкому.

Я уявив собі, як тут гарували ремісники з ножами, стамесками й молотками, а потім складали результати своєї праці, і приміщення сповнювалося запахами сосни, дуба, горіха, палісандра і червоного дерева.

— Скажіть чесно, чому ви вирішили сюди звернутися? — спитав рудий дуже серйозно.

Тон був суворий, але хлопець не справляв враження людини самозакоханої. Добре поставлений голос звучав доброзичливо. Він розглядав мене майже холодно, немов оцінював… Можна було подумати, що я мушу виправдовуватися перед ним, а я, навпаки, чекав, що він завалить свій іспит.

— Чому вирішив? Я не вмію говорити на публіці, страх забирає в мене всі сили. А незабаром мені належить виступити перед великою аудиторією. І я повинен її захопити, інакше станеться катастрофа.

— Зрозуміло.

— Як відбуваються заняття на ваших курсах?

— Це не курси.

— Хіба?

— Кожен з учасників має без жодної підготовки протягом десяти хвилин проголошувати промову на тему, яку вибере сам. Потім інші пишуть на аркуші паперу свій фідбек і передають йому.

— Фідбек?

— Так, відгуки про виступ. Коментарі, які спрямовані на те, що можна і потрібно виправити: невеликі дефекти, запинки, неузгоджені частини мови або структуру речення.

— Зрозуміло.

— Якщо слухачів тридцять осіб, ви отримаєте тридцять аркушів. Вам треба переглянути коментарі та виділити недоліки, які найчастіше повторюються, а в наступному виступі намагатися виправитися й говорити краще.

Він виділив слова «виправитися» і «краще», злегка насупивши брови, мов шкільний учитель. Незважаючи ні на що, методика здалася мені цікавою.

— І коли я можу приступити?

— Ми починаємо заняття з двадцять другого серпня. І потім щотижня.

— Тільки з двадцять другого? А раніше не можна?

— Ні, всі у відпустці.

Я пропав. Загальні збори, якщо я збираюся на них виступати, призначені на двадцять восьме. Я встигну потрапити всього на одне заняття — а цього явно недостатньо… Я поділився з ним своєю проблемою…

— Звичайно, це не ідеальний вихід із положення. Наш курс розрахований на тривалий час. Але, принаймні, ви отримаєте зауваження, які повинні вам допомогти… Треба було звернутися до нас раніше.

Останню фразу він вимовив із докором.

~ 44 ~

— Любий Алане! Як справи?

Я зніяковів: невідома дама, яку я бачив уперше, кинулася до мене з таким запалом, наче ми були друзями років із двадцять… Половина клієнтів обернулася до нас. Напівпримруживши очі, вона театральним жестом простягла мені розслаблену руку долонею вниз. Чого вона хотіла? Щоб я поцілував руку?

Я потиснув її, не сильно, але й не слабо.

— Вітаю, пані Веспаль.

— Мій любий Раймон Верже розповідав про вас стільки хорошого…

Я погано уявляв собі колишнього редактора Monde, який розсипається в компліментах щодо моєї персони.

— Сідайте, будь ласка, — сказала вона, показуючи на стілець поруч із собою. — Це мій столик, і ви — бажаний гість. Жорже!

— Так, пані?

— Що ви замовите, Алане? Адже ви дозволите мені називати вас Алан, правда? Таке приємне ім’я… Ви британець, я так розумію?

— Американець.

— Це одне й те саме. Чого ви бажаєте?

— М-м-м… Кави, мабуть.

— Але ж ви не відмовитеся від шампанського? Жорже, друже мій, два келихи!

У цей серпневий вечір на терасі Deux Magots було тісно від туристів і завсідників, які призвичаїлися спілкуватися через столики. Крістін Веспаль, як і очікувалося, була в монументальному блідо-рожевому капелюсі зі штучними фіалками зверху і тканинним птахом кольору фуксії на одному з крисів. Уся в рожевому, вона мала дуже елегантний вигляд, не зважаючи на ексцентричність вбрання. Їй було років сімдесят, але в ній відчувалися розум і життєва сила, гідні двадцятирічної дівчини.

— Мій любий Раймон сказав, що ви цікавитеся Жако?

— Жако?

— Так-так, він мені сказав: «Розкажи йому все, що ти знаєш, про Лакана». А я йому кажу: «Любий, ти геть недооцінюєш, наскільки довго я можу говорити на цю тему. Тут цілої ночі буде замало, а я не в курсі можливостей Алана…»

— Насправді… мене цікавить тільки те, що стосується взаємин Лакана з іншим психіатром. Із таким собі Ігорем Дубровським.

Я розповів їй про статтю, яку прочитав в інтернеті.

— А! Лакан і Дубровський… Про цю парочку та їхнє вічне суперництво можна написати роман.

— Суперництво?

— Ну звичайно! Треба називати речі своїми іменами: вони були суперниками! Лакан ревнував до Дубровського, це очевидно…

— А коли це було?

— У сімдесяті, коли про Дубровського всі заговорили.

— Але, наскільки я знаю, Жак Лакан тоді був уже дуже знаменитий, та й життя його хилилося до заходу. Як він міг ревнувати до якогось невідомого психіатра?

— Знаєте, усе це треба розглядати в контексті епохи. Лакан стояв в авангарді французького психоаналізу. Психоаналіз не змінюється: один і той же пацієнт років п’ятнадцять сидить на кушетці й викладає свої проблеми, і всі вважають це нормальним. А тут з’являється якийсь росіянин і вирішує проблеми своїх пацієнтів за кілька сеансів… Непорядок, правда?

— Але, можливо, вони не видужували… у повному розумінні слова?

— Я цього знати ніяк не можу. Але пацієнт, який п’ятнадцять років на кушетці в Лакана страждав на арахнофобію, у Дубровського припиняв боятися павуків за півгодини. Ось ви б на його місці що вибрали?

— Отже, Лакан заздрив результатам Дубровського?

— Та й не тільки. У них усе було навпаки.

— Себто?

— Один старий, інший молодий. Лакан — інтелектуал, який концептуалізував свій підхід, писав книжки. Дубровський — прагматик, його цікавили дія та результат. Крім того, справа ще в самих їхніх методиках.

— Ви хочете сказати,