Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Смерчі, урагани, польоти над землею, — буркнув Ґеральт. — Жофрей Монк.

— Вірно. Бачу, щось ти усе ж знаєш. — Крепп глянув на нього більш доброзичливо. — Говорять, що старий Монк знайшов спосіб і змусив служити собі д’жінні, генія Повітря. Поговорювали, що й не одного. Начебто тримав він їх у пляшках і використовував у разі потреби, по три бажання від кожного генія. Бо генії, моє панство, виконують лише три бажання, а потім вони вільні, утікають у свій вимір.

— Той над річкою нічого не виконав, — рішуче сказав Ґеральт. — Відразу кинувся Любисткові до горла.

— Генії, — задер носа Крепп, — це істоти злостиві й підступні. Не люблять тих, хто пакує їх у пляшки й наказує переносити гори. Роблять усе, щоб зробити неможливим виконання бажання, а виконують їх методом непростим для розуміння і передбачення. Інколи — й дослівно, тож треба слідкувати, що говориш. Щоб уярмити генія, потрібні залізна воля, сталеві нерви, міцна Сила й чимале вміння. З того, що ти розповідав, зрозуміло, що твої уміння, відьмаче, були малими.

— Замалими, щоб мерзоту ув’язнити, — погодився Ґеральт. — Але я його прогнав, та ще й так, що повітря вило. Але й це — щось. Йеннефер, правда, висміяла мій екзорцизм…

— Який то був екзорцизм? Повтори.

Відьмак повторив, слово в слово.

— Що?! — Жрець спершу зблід, потім почервонів, а під кінець посинів. — Як ти смієш! Знущаєшся з мене?

— Вибачте, — видавив Ґеральт. — Щиро кажучи, я не знаю… значення цих слів.

— Тож не повторюй, чого не знаєш! Поняття не маю, де ти міг почути таку мерзоту!

— Досить, — махнув рукою бургомістр. — Ми втрачаємо час. Добре. Ми вже знаємо, для чого чародійці той геній. Але ви, Креппе, казали, що це погано. Що — погано? Та нехай вона його впіймає та йде собі до диявола, яка мені різниця? Я думаю…

Ніхто ніколи не довідався, що цієї миті думав Невіль, навіть якщо це не була пуста похвальба. На стіні поряд із гобеленом із Пророком Лободою раптом з’явився сяючий прямокутник, щось блиснуло, після чого на середину кімнати випав… Любисток!

— Невинен! — закричав поет чистісіньким звучним тенором, сидячи на підлозі й обводячи усіх напівпритомним поглядом. — Невинен! Відьмак невинен! Бажаю, аби ви у те повірили!

— Любистку! — крикнув Ґеральт, стримуючи Креппа, який, схоже, готував екзорцизм і, хтозна, чи не прокляття. — Звідки ти… тут… Любистку!

— Ґеральте! — Бард скочив із підлоги.

— Любистку!

— Хто це? — гарикнув Невіль. — Холера, якщо не припинете чарувати, я за себе не ручаюся! Сказав же, що в Рінді чарувати не можна! Спершу треба скласти письмове прохання, потім заплатити податок у скарбову палату… Гей же! Чи це, бува, не той співак, заручник відьми?

— Любистку, — повторив Ґеральт, тримаючи поета за плечі. — Як ти сюди дістався?

— Не знаю, — признався бард із дурнуватою і заклопотаною міною. — Щиро кажучи, я, скоріше, і знати не знаю, що там зі мною діялося. Небагато пам’ятаю, і хай мене зараза, якщо знаю, що з того було справжнім, а що кошмаром. Утім, пригадую собі гарнюню чорнявку з огнистими очима…

— Що ми тут про чорнявок, — гнівно перебив Невіль. — До справи, мосьпане, до справи. Ви кричали, що відьмак невинен. Як я це маю розуміти? Що ніби Лаврусик сам, власноручно відхльостав собі дупу? Бо якщо відьмак невинен, то інакше й бути не могло. Хіба що була то колективна галюцинація.

— Нічого не знаю про дупи чи галюцинації, — гордо сказав Любисток. — А також — про лаврових русаків. Повторюю, останнє, що я пригадую, була елегантна жіночка, вдягнена у зі смаком дібране чорне й біле. Щойно згадана брутально вкинула мене у світлову діру, скоріше за все — магічний портал. А перед тим дала мені ясну й чітку вказівку. Після прибутя я мав невідкладно засвідчити, цитую: «Бажанням моїм є, аби повірили мені, що відьмак не несе відповідальності за те, що сталося. Таким, а не інакшим є моє бажання». Дослівно. Звичайно, я розпитував, у чому річ, про що йдеться і навіщо це все. Чорнявка мені й слова вимовити не дала. Неелегантно вилаяла мене, узяла за карк і вкинула у портал. Це все. А тепер…

Любисток випростався, обтрусив кубрак, поправив комір і примхливе, хоча й брудне жабо.

— …чи не захочуть панове сказати мені, як зветься і де розташована найліпша у цьому місті корчма?

— У моєму місті поганих корчом немає, — повільно сказав Невіль. — Але перш ніж зумієш ти в цьому переконатися, докладно оглянеш іще й найкращу в моєму місті яму. Ти і твої приятелі. Ви ще не на волі, лайдаки, нагадую вам! Виведіть їх! Один розповідає несусвітні історії, а другий вискакує зі стіни й кричить про невинуватість; бажаю, верещить, аби мені повірили; має нахабство бажати собі…

— Боги! — Жрець раптом схопився за лисину. — Тепер я розумію! Бажання! Останнє бажання!

— Що там із вами сталося, Креппе? — наморщив лоба бургомістр. — Захворіли?

— Останнє бажання! — повторив жрець. — Вона змусила барда проказати останнє, третє бажання. Генієм неможливо було заволодіти, поки він не виконав те бажання. А Йеннефер поставила магічну пастку й напевне спіймала генія, раніше, ніж той устиг утекти у власний вимір! Пане Невілю, необхідно…

За вікном загримотіло. Та так, що затряслися стіни.

— Холера, — буркнув бургомістр, підходячи до вікна. — Близько гепнуло. Аби не у дім який, бракувало нам тут лише пожежі… Боги! Тільки гляньте! Тільки гляньте на те! Крепп!!! Що воно є?

Усі як один кинулися до вікна.

— О мати моя! — крикнув Любисток, хапаючись за горло. — То він! Той сучий син, який мене придушив!

— Д’жінні! — крикнув Крепп. — Геній повітря!

— Над корчмою Еррділя! — закричав Хіреадан. — Над дахом!

— Вона його впіймала! — Жрець висунувся так сильно, що мало не випав. — Бачите магічне світло? Чарівниця упіймала генія у пастку!

Ґеральт дивився мовчки.

Колись, роки назад, коли ще шмаркачем він набирався розуму в Каер Морені, у Відьмачому Оселищі, він і його приятель Ескель упіймали великого лісового джмеля, якого потім прив’язали до глечика на столі довгою ниткою, витягнутою із сорочки. Дивлячись, що виробляє прив’язаний джміль, вони надривалися зі сміху аж поки впіймав їх за тим заняттям Весемір, їхній наставник, і наваляв обом ременем.

Джин, що кружляв над дахом корчми Еррділя, поводився так само, як той джміль. Злітав і спадав, зривався і пікірував униз, кружляв, люто гудучи, й усе по колу. Бо джин, так само як і джміль з Каер Морену, був прив’язаний покрученими нитками зі сліпучо ясного, різнокольорового світла, що щільно оплітало його й закінчувалося на даху. Утім, джин