Читати книгу - "Викрадачі"

радість. — Зараз я пишу в жовтих тонах. — Ми ще постояли перед картиною у блакитних тонах — дитям, яке народив Арнольд два роки тому, й сам автор, схиливши голову набік, дивився на свій витвір закохано. — Так, — почав він.

— Дійсно, — підхопив я. — Вам потрібно повертатися до кабінету, до роботи. Ви були дуже люб’язні, — додав я зі щирою подякою.

— Якщо знову побачите Роберта, передайте від мене привіт, — сказав Арнольд. — Скажіть, що його тут не забувають, що б там не трапилося.

— Обов’язково перекажу! — либонь, я збрехав.

— І надішліть мені примірник своєї статті, якщо не забудете, — він помахав мені рукою, коли ми вийшли надвір.

Я кивнув, потім похитав головою, тоді схаменувся й помахав йому у відповідь, перш ніж сісти в машину, але Арнольд уже зник. Хвилинку я посидів за кермом, намагаючись не ховати обличчя в долонях. Потім вийшов з машини, повільно, відчуваючи, як будинок дивиться на мене своїми вікнами, й повернувся до галереї. Свідомо проминув живопис при вході, підставки з блискучими вазами й чашами, гобелени з полотна й вовни. Я покрокував до головної зали й почав роздивлятися виставлені там роботи студентів, читав, не запам’ятовуючи, пояснювальні таблички, дивився, як міняться барви: червона, зелена, золота, — дерева, фрукти, гори, квіти, куби, мотоцикли, літери, розмаїття робіт, часом дуже гарних, часом на подив невдалих. Я переглянув усі експонати, доки перед очима не закружляли кольорові плями; лише після цього повернувся до картини, написаної Робертом.

Зрозуміло, жінка так і залишалася там, схилившись над страшним тягарем, притискаючи безсило схилену голову з отвором від кулі до вигину своїх грудей, закритих зеленою сукнею. Її обличчя не виглядало безпорадним від горя, воно зосереджене, щелепи стиснуті, щоб утримати сльози, чорні брови зійшлися разом — вона нещасна, несамовита, прекрасна. Навіть у лінії плечей можна помітити, яка вона гнівна, а численні спідниці ще тремтять від швидкого руху: вона ж рвучко впала на коліна й підхопила тіло найдорожчої людини. Без сумніву, вона знала й любила ту літню жінку, тут не було абстрактного милосердя. Картина була надзвичайною, вражаючою. Я маю спеціальну освіту, проте не міг примусити себе розмірковувати: якими саме засобами живопису вдалося Роберту зобразити такі емоції й цю ілюзію руху. Я бачив, які мазки він використовував, як змішував фарби, але як йому вдалося зробити одну жінку такою сповненою життя, а іншу такою цілковито безжиттєвою — це залишалося поза межами мого розуміння. І якщо це витвір тільки уяви, від того він ставав лише жахливішим. Як же коледж дозволив, щоб це полотно висіло тут, щоб кожного дня його бачили студенти?

Стояв там і дивився, поки мені не здалося, начебто вона зараз підведеться з криком відчаю або почне кликати по допомогу, або побіжить, або ж вигне свою чудову спину й талію, намагаючись підняти й понести важке тіло загиблої. Будь-якої миті могло статися що завгодно. Видатна картина! Він спіймав і зупинив мить потрясіння, цілковитої зміни, невіри в те, що трапилося. Я взявся рукою за горло й відчув тепло власного тіла. Чекав, що зараз вона підведе голову. А чи зможу я — у цьому полягало головне питання — чи зможу допомогти їй, якщо вона підведе голову й погляне на мене? Вона була зовсім поряд зі мною, дихала й жила справжнім життям у мить небувалого спокою перед тим, як її поглине хвиля страждання, а я був зовсім безсилим, відчуваючи це. І тоді я вперше збагнув, чого вдалося досягти Роберту.

Розділ 40

Марлоу

Того дня мені знадобилося кілька годин, перш ніж я прийняв певне рішення. Був уже вечір, коли я знов опинився перед дверима Кейт. Я втратив ще один день, тож завтра мені прийдеться вирушати в путь до Вашингтона рано вранці й швидко їхати, аби встигнути на призначений пацієнтам прийом. Замість того, щоб одразу поїхати з Ґрінхіла, я збудженими кроками міряв його вулиці, пообідав там, у місті, а потім, в останню хвилину, повернув у протилежний бік від гірської дороги, що вела до котеджу Хедлі й попрямував на протилежний кінець долини. В кварталі, де мешкала Кейт, наді мною нависали дерева, світилися віконця будиночків у стилі Тюдорів. Десь загавкав собака. Я повільно під’їхав до її ґанку. До ночі було ще далеко, а для візиту ввічливості трошки запізно. Якого біса я не зателефонував їй заздалегідь? Де була моя голова? Втім, на той час я вже не міг спинити себе.

Коли піднявся на ґанок, автоматично ввімкнулося світло, і я б не здивувався, якби пролунав дзвінок тривоги. У вітальні горіла єдина лампа. Жодних інших ознак життя, хоча я бачив, що світло пробивається й з кімнат, які виходять на протилежний бік будинку. Підняв руку, щоб подзвонити в двері, потім рештки здорового глузду змусили мене замість того сильно постукати.

З глибини будинку промайнула й наблизилася до вхідних дверей тінь — Кейт; її мініатюрна постать то опинялася в колі світла, то знову поринала в напівтемряву, волосся сяяло, рухи повільні від утоми. Вона стривожено подивилася крізь скло, впізнала мене, напевно, але від того зробилася лише більш сторожкою. Підійшла до самих дверей і повільно їх відчинила.

— Мені дуже шкода, — вимовив я, — дуже шкода турбувати вас, коли вже так пізно, і я ще не втратив розум… — Щодо цього я не був таким упевненим, краще було й не казати, таж вихопилось якось само. — Вранці я їду звідси, ви ж знаєте, і… будь ласка, покажіть мені решту картин.

Її рука впала з дверної ручки, Кейт подивилася мені прямо в обличчя — із сумом, з відразою, немов моя поява виявилася для неї останньою краплею, але було в її погляді й безмежне терпіння. Я не рушав з місця, з кожною миттю втрачаючи надію. Зараз вона мені відмовить, скаже, що я справді збожеволів, наполягатиме, що навіть не розумію, чого хочу, що мені взагалі немає чого тут робити, і краще забиратися звідси. Замість того вона посунулася, пропускаючи мене в дім.

У будинку панував цілковитий спокій, я ще більше відчув недоречність свого вторгнення, до того ж я був незграбний і гучно тупотів. Якою ціною змогла вона досягти такого спокою в сім’ї? Тут було затишно, м’яко лилося світло, всюди зразковий порядок, деревина й квіти легко дихали — так, як дихають діти. Вони, напевно, сплять на другому поверсі, тож бачити їх я не міг, але згадка про їхню беззахисність пригнічувала мене ще сильніше. Я лякався підніматися тими сходами, де можна буде дійсно почути