Читати книгу - "Викрадачі"

їхнє легке дихання, але, на мій подив, Кейт відчинила двері в їдальні й повела мене вниз, до льоху. Звідти тхнуло пилом, пліснявою, сухою деревиною. Ми повільно спускалися сходами; хоча над головою горіла лампочка без абажура, в мене було відчуття, немов ми спускаємося в темряву. Запах нагадував щось із дитинства, щось дивне й приємне, якесь місце, де я грався. Тендітна постать Кейт рухалася попереду. Я згори поглянув на її золотаво-брунатне волосся в тьмяному світлі лампочки: здавалося, жінка зникає, йдучи від мене в казку. В одному кутку були складені дрова, в іншому — допотопна прядка, пластмасові відра, порожні керамічні горщики для квітів.

Кейт мовчки підвела мене до дерев’яної шафи у дальньому кінці приміщення. Мов уві сні, я відчинив дверцята й побачив, що шафа спеціально була призначена для зберігання полотен — кожне мало окрему полицю, наче сушка в художній студії, — і вся шафа була повна картин. Кейт розчинила для мене дверцята ширше, її біла рука вирізнялася на тлі темного дерева. Я простяг руку й обережно витяг з темряви одну картину, приставив її до найближчої стіни, потім витяг другу, третю, поки шафа не залишилася порожньою, а вздовж стін не вишикувалися вісім полотен. Деякі з них мали бути з виставок Роберта. Цікаво, подумав я, чи багато інших він там продав, і куди вони потрапили, до яких музеїв та приватних колекцій.

Освітлення могло бути краще, як я вже зауважив, але картини від того ставали лише реальнішими. Сім картин були варіантами тієї сцени, яку я побачив сьогодні в галереї Ґрінхільського коледжу: моя пані нахилялася над тілом дорогої для неї людини. Часом обличчя обох жінок були зображені великим планом поруч одне з одним, виглядаючи на полотні величезними — ще молоде, з чіткими рисами, в одної й попелясте, літнє в іншої. Часом сама сцена була та сама, але молода, ридаючи, ховала обличчя на шиї старої, неначе пила її кров або змішувала зі своїми слізьми. Це виглядало мелодраматичним, але водночас і зворушувало відчуттям справжнього нещастя. На іншому полотні пані стояла на весь зріст, притискаючи до вуст хусточку, тіло розпростерлося біля її ніг, а вона несамовито оглядалася навкруги в пошуках допомоги — то було до чи після миті, зображеної на картині у Ґрінхільському коледжі? Знов і знов кучеряву пані охоплювали подив, жах, горе. Розповідь художника не просувалася ані вперед, ані назад — жінка назавжди застигла у мить тієї самої події.

Восьма картина була найбільшою за розміром, із зовсім іншим сюжетом, і Кейт заздалегідь посунулася, щоб опинитися прямо перед нею. Там було зображено в натуральну величину трьох жінок і чоловіка у штучних позах; реалізм картини захоплював, у ній не було жодного натяку на звичайний для Роберта відбиток дев’ятнадцятого століття. Навпаки, вона була беззаперечно сучасною, як і та любовна сцена, яку я бачив у домашній студії Роберта двома поверхами вище. Чоловік стояв на передньому плані, дві жінки за ним праворуч, третя ліворуч, і всі четверо, одягнені за сучасною модою, похмуро дивилися прямо на глядача. На всіх трьох жінках були джинси й світлі шовкові сорочки неяскравих кольорів, на чоловікові — драний светр і штани кольору хакі. Я впізнав їх усіх, крім однієї. Найменша з жінок була Кейт, волосся кольору старого золота довше, ніж вона носить зараз, сині очі широко відкриті, дивляться спокійно, кожна цяточка ластовиння на своєму місці, постава пряма. Поруч стояла незнайома мені жінка, також молода, набагато вища за Кейт, з довгими ногами, рудуватим довгим волоссям і гострим личком, руки встромлені в передні кишені джинсів. А може, я десь її бачив? Хто це може бути? Ліворуч від чоловіка стояла знайома фігура, елегантна навіть у сучасній сорочці із сірого шовку й побляклих джинсах, босоніж. Її вольове обличчя було таким, яким я бачив його у своїх снах, чорні кучері спускалися нижче плечей. Коли я побачив її у вбранні нашої епохи, серце моє стислося: можливо, мені таки поталанить дійсно розшукати її?

Чоловік на картині, зрозуміло, був сам Роберт Олівер. Таке враження, що він був фізично присутній серед нас: скуйовджене волосся, потертий одяг, великі зеленуваті очі. Здається, він не до кінця усвідомлював присутність жінок, які його оточували: для себе він був головним героєм на передньому плані, дивився впевнено, немов з опором, відмовляючись відступатися від свого навіть перед глядачем. І насправді самотній, попри те, що його оточували три грації. Я подумав, що то картина, яка спантеличує: вкрай відверта, егоїстична, у ній більше запитань, ніж відповідей. Кейт стояла й дивилась на картину майже так само, як і її фігура дивилася з картини: очі широко відкриті, тендітне тіло напружене, немов у танцюристки. Я нерішуче наблизився до неї, торкнувся її плеча, потім обійняв. Я хотів лише заспокоїти її. Вона подивилася на мене з якимось майже цинічним виразом, ледь посміхаючись.

— Ви їх не знищили! — вихопилося в мене.

Вона пильно дивилася мені в очі, не звільняючись від обіймів. Плечі в неї були, мов у пташки з маленькими порожнистими кістками.

— Роберт великий художник. Він був дуже добрим батьком і дуже поганим чоловіком, але я знаю, що він видатний митець. Не мені знищувати ці картини.

У її голосі не вчувалося будь-якого піднесення, вона просто констатувала очевидний факт. Потім посунулася назад, м’яко вивільнюючись від моєї руки — вона знов була зачинена. Посмішки не було на її обличчі. Розгладила волосся, дивлячись на останню картину.

— І що ж ви з ними робитимете? — запитав я нарешті.

Вона зрозуміла.

— Зберігатиму, допоки не знатиму точно, що робити.

У цьому було так багато сенсу, що я не продовжував її розпитувати. Мені здалося, що ці бентежні образи зможуть колись допомогти її дітям закінчити коледж, якщо вона правильно ними розпорядиться. Кейт допомогла мені повернути полотна на їхні місця в шафі, й ми разом зачинили дверцята. Нарешті я знову пішов за нею, дерев’яними сходами вгору, крізь вітальню на ґанок. Там ми на хвилину зупинилися.

— У мене немає заперечень проти того, що ви робите, — сказала вона. — Що б ви не задумали, ви маєте рацію.

Я зрозумів: це був дозвіл розповісти Роберту, що я бачився з його дружиною, не бачив його дітей, окрім як на фотографіях, побував у напрочуд охайному домі, який колись був його домом, дивився на його картини, які Кейт зберігає для майбутнього, а зазирнути у майбутнє далеко їй не дано.

Хвилину ми помовчали, потім Кейт потяглася (хоча й не так, як до