Читати книгу - "Кілька років зими"

виблискувала в нічній темряві. Він мав ще до настання ранку наздогнати свої жертви…
* * *

— Іване, прокидайся! Чуєш? Прокидайся негайно! — тормосив письменника за лікоть Гелій Гармидер. — Трапилася нова біда! Прокидайся ж ти вже, сонько!

— Що таке? Що сталося? Чому так рано?

— Мені щойно повідомили з підпілля, що по наших слідах їде страшний найманий вбивця, який має на меті прикінчити нас усіх! Він може бути вже десь поруч! Прокидайся!

— Убивця?

— Так! Страшний найманий кілер на прізвисько Жало. Нам треба поспішати. Рем сказав мені, як ми можемо уникнути зустрічі з ним.

— Жало… Здається, ми з ним уже зустрічалися, — письменник підвівся, здригнувся від вранішнього холоду, що нахабно вдерся йому під одяг, дмухнув на руки, потер їх і натягнув на голову в’язану шапку. — І що тобі порадив Рем?

— Він каже, що недалеко від цього місця є потаємний вхід у старі закинуті підземні тунелі, які мають привести нас прямо у Світи. Так буде безпечніше, бо скрізь навколо Світів виставлено посилені патрулі, які тільки й чекають на нашу появу. Просто так нам туди не потрапити. Окрім цього, і Жало, цілком ймовірно, нічого не знає про ці тунелі. Про них, взагалі, мало хто знає. Правда, є деяка проблема… У ці тунелі люди, зазвичай, просто так не спускаються, бо бояться. Говорять усіляке про ті місця, іноді розказують таке, що кров холоне в жилах, але я думаю, що все то побрехеньки, аби відлякувати звідти небажаних гостей. У будь-якому разі, ми можемо або зостатися тут і готуватися до бою з найманим вбивцею, або прориватися до Світів крізь численну охорону, або спробувати пройти цими тунелями. Вибір, треба погодитися, багатий! Так що вирішуй.

Іван підійшов до інших і пояснив ситуацію. Рішення треба було приймати негайно. Порадившись, друзі вирішили все-таки спробувати потрапити до Світів підземною дорогою. Принаймні у них була деяка зброя, ліхтарі, а Гелій мав якісь уявлення про маршрут. Крім цього, Рем обіцяв, що невдовзі сам приєднається до них із бійцями підпілля.

Зібравши найнеобхідніші речі, вони залишили машини і намет та вирушили у тому напрямку, де мав бути вхід у тунелі. У Гелія виявився при собі компас, за яким він тепер і вів друзів. За дві години вони дісталися великого скупчення темно-сірих скель, де-не-де порослих рідкими карликовими деревами, які не відомо як опинилися серед цієї пустелі. Сонце вже зійшло, тому тепер Гелій орієнтувався не лише за компасом, а й за тінями, які відкидали скелі. Шукати довелося недовго — під одним із карликових дерев, яке примостилося у розщелині між масивними коричнево-чорними каменюками, вони побачили глибоке провалля, яке, за всіма ознаками, і було входом до тунелів. Останній раз озирнувшись на пустелю позаду себе, вони по черзі спустилися в небезпечну невідомість.

* * *

Жало оглянув покинуті машини, обережно зазирнув до намету, підняв і понюхав кольорову хустину, забуту на землі, порився в сумках, які друзі навмисно залишили, аби швидше пересуватися. Вийшовши з намету, він примружив очі на сонце, яке вже зійшло, постояв трішки в його яскравих, але холодних променях, а потім різко розвернувся і пошкутильгав до свого байка. Завівши мотор, він спробував від’їхати, але за кілька метрів зупинився і голосно вилаявся. Скінчилося пальне. Копнувши мотоцикла ногою, він підійшов до джипів. Але пального не було ні в каністрах, ні в баках.

Подивившись на сліди, що вели на схід, Жало поспіхом забрав із байка всі свої речі і, помітно накульгуючи на поранену ногу, великими кроками рушив у тому ж напрямку.

* * *

Запаливши ліхтарі, друзі боязко роздивилися довкола. Це був дуже старий тунель, побудований, мабуть, не одну сотню років тому. Проте його склепіння і перемички збереглися досить непогано. Гелій, який йшов першим, через щось перечепився — це були рейки. Тримаючись якомога ближче один до одного, вони обережно рушили уперед.

— А скільки часу нам приблизно треба йти? — запитала Софія, яка з дітьми рухалася передостанньою. За нею, важко відсапуючись, чвалав Григір Заливаха.

— Точно не знаю. Рем казав, що десь кілька годин. Далі тунелі мають розходитися в різні боки. Нам треба буде звернути праворуч на другому великому перехресті, а там уже по прямій, — тихим голосом відповів Гелій.

— Звідки він знає про цю дорогу? — спитав Іван.

— Підпілля знає багато чого. І ці тунелі не виняток. Але знайдеться небагато охочих без особливої потреби розгулювати тут. Хіба що з безвиході. Приблизно, як у нашій ситуації.

— А що такого особливого у цих тунелях? — наївно спитав Григір.

— Мабуть, я не стану зайвий раз вас лякати, хоча знаю кілька моторошних історій про ці місця. Головне, триматися разом і за будь-якої ситуації не покидати одне одного. І не зупинятися надовго. Якщо ми точно будемо дотримуватися вказівок Рема, то швидко дістанемося до виходу.

— А що далі? Рем передавав мені якісь інструкції? — спитав Іван.

— Нічого особливого. Він сказав, що коли ми вийдемо із тунелів до містечка, вони будуть вже там і діятимуть за власним планом. Він сказав також, що ми усе потім побачимо самі. Головне, вийти швидше звідси.

За деякий час вони опинилися на першому великому перехресті. Звідси дорога