Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

значить ми ними і є. Але якщо якась істота зовні має форму людини, але не вміє мислити, аналізувати і саме головне співчувати — певно, що її людиною назвати не можна.

Він збирався запитати як це «співчувати», але передумав. Адже він не хотів показати, що він «не людина».

— Отже, тіло ще не робить тебе людиною, — сам до себе мовив Стоун.

— Звичайно ні, — відповіла Лідія, — знаєте скільки є істот, зовні ніби й люди, а насправді — звірі, а то і мінотаври.

— Прошу? — Стоун був настільки зацікавлений, що забув про обережність і про те, що йому необхідно прикидатися людиною, — А як ви думаєте, Лідіє, камінь може почуватися людиною?

Вона уважно глянула на нього і відповіла:

— Все залежить від вчинків. Інколи каміння буває людяніше, ніж люди.

Вони дійшли до високої перламутрової вежі, біля якої височіло кілька постатей.

Стоун раптом спохватився, бо пригадав, що у світі людей все має свої індивідуальні назви. Ось у мінералів камінь, наприклад, завжди буде лише каменем, а у людей усе інакше:

— Лідіє, як називається місто, в якому ми з Вами познайомились?

— Це місто Здійснення Мрій.

— Здійснення Мрій? Яка дивна назва.

…Так, справді. Кажуть, що в нього можуть потрапити лише люди з найчистішими душами і лише на добу, тобто на 24 години. В цей день реалізуються їхні найзаповітніші мрії…

— ?..

— Погляньте, це канатна дорога. Канатна дорога в інший кінець міста. Покатаємося, Стоуне?

Юнак, що стояв біля канатної дороги гукнув до них:

— Лідіє, Стоуне, мерщій стрибайте в крісла. З нагоди вашого весілля я провезу вас безкоштовно.

— Весілля? — здивовано запитав Стоун.

— Сідайте ж хутчіше. Чи не бачите, що він нас з кимсь сплутав, — шепнула на вухо Лідія і вскочила в крісло, яке вигулькнуло біля неї.

Стоун ледве встиг сісти поряд.

Лідія помахала рукою юнакові, що стояв біля канатної дороги і Стоун спіймав себе на тому, що повторює її жест.

— Як це все дивно. — сказав він.

— У світі багато дивацтв. — зітхнула Лідія.

Вони їхали на чималій висоті. А під ними розкидалося місто — голубі і зелені вулиці, деякі квартали витримані у стилі бароко, наприклад червоний і жовтий, в інших, навпаки височіли скляні хмарочоси. Пропливаючи повз хмарочоси, вони опинялись десь посередині будівлі. З вікон висовувалися службовці — чоловіки в краватках і з метеликами, а жінки в строгих ділових костюмах і вигукували: «Вітаємо, вітаємо».

Раптом поруч з ними з’явилося ще одне крісло. На ньому сидів чоловік з довгим сивим волоссям. Він міцно притискав до грудей скрипку.

— Добрий день, Лідіє і Стоуне, — сказав він і усміхнувся, — Я таки знайшов скрипку Страдиварі.

— Ми раді за Вас. — відповіла Лідія.

— Я шукав усе життя і… раптом там у кав’ярні, я помітив її, вона стояла запилена і ніхто не знав… а я зразу помітив і підійшов. — старий музикант запинався. — Ви чули коли-небудь як вона грає?! Хочете послухати?

Старий заграв чудернацьку мелодію. Здавалося музика долинала звідусіль. В ній відчувався спів птахів, шум хвиль, шурхіт листя, а найрізноманітніші кольори злилися в один…

— Яка чарівна музика, — прошепотіла Лідія…

— Жаль, я не встигну створити мелодію для цієї скрипки, адже час мого перебування у цьому місті закінчується, я майже повністю витратив його на пошуки… — в каро-зелених очах музиканта зблиснули сльози — як прикро, що це відбувається саме зараз, коли я знайшов її. Якби мені ще хоч кілька годин…

У Стоуна стислося серце. Він нахилився над вухом старого і прошепотів:

— Візьміть частину мого часу і створіть саму прекрасну музику.

— Але я не можу…Ні, ні, що ви, це нечесно, — захитав він головою.

Цієї миті канатна дорога скінчилась. Стоун з Лідією встигли вистрибнути, а старий музикант поїхав у зворотній бік, міцно притискуючи скрипку до грудей.

Це був інший кінець міста, довкола снували люди в одязі і без, їздили автівки, горіли ліхтарі, дарма що на вулиці розкошував день. І тут їх ніхто не помічав, не махав руками, не кликав.

Вони проникли в невеличкий ресторанчик прямісінько поруч з канатною дорогою і замовили каву. Кава була рожева і солодка, з маленьким бульбашками.

І тоді Лідія сказала:

— Я незабаром маю їхати в інше місто.

— Що ви? Навіщо? — вигукнув Стоун, глянув на годинник і тут таки спохватився, — Я теж.

— Як називається місто, в яке ви їдете?

— Я ще не знаю.

— Ясно. Як і я. Можливо нам по дорозі?

Стоун похитав головою.

— Я мушу туди дістатися сам.

— О?! напевно ви маєте рацію.

— То що, у вас ще є трохи часу?

— Так. — Стоун взяв у долоні руку дівчини, — Лідіє, я хочу показати вам трояндовий кущ, — раптом несподівано для себе мовив він. — Розумієте, це незвичайна троянда. Вона росте одна серед морського пляжу, де виживають хіба що колючки. Вона маленька і пелюстки її не такі вологі як в парникових троянд, але це лише тому, що вона кожен день перемагає спеку, або вітер. Це дуже сильна квітка.

Вони рушили до моря. Приємно було йти разом, тримаючись за руки, і не думати ні про що. Як багато можуть пережити люди разом і яке це щастя бути людиною і відчувати подих вітру, запах парфумів і іншу долоню у своїй…

— Дивно, — прошепотів Стоун, — вона ж росла тут ще вчора, — він озирнувся, але довкола не помітив жодного куща. Невже квітка була лише маревом в його розбурханій уяві?

— Не сумуйте, Стоуне, — відповіла Лідія, — можливо якийсь закоханий зірвав троянду для своєї дівчини.

— Як можна зірвати квітку? Вона ж жива! — розпачливо вигукнув