Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

в наступну мить він утік. Та за ту хвильку, поки відхилявся й опадав полог намета, я встиг помітити вогонь.

І тоді ми побігли. Ми бігли в єдиному пориві. Але недовго — в той момент, коли я виплигнув назовні, у мене на бігу врізалася якась постать, і я впав. Рот спізнав смак олондрійського ґрунту. Коли я зіп’явся на ноги, ті люди, що були зі мною, вже пропали, а земля довкола палала.

Жар дмухнув мені в обличчя, почулося потріскування, волосся стало дибки.

Горіли ятки. Люди корчилися на землі, охоплені полум'ям, і суха трава миттю починала диміти.

Проти вогню стало видно обриси коней. Вони здіймалися на диби, били копитами в повітрі й сліпо кидалися вперед, ненастанно іржали від страху й люті. Їхні вершники мали шоломи, були озброєні кийками і міцно трималися в сідлах. Ті величезні силуети наносили удари без жалю, без вагань, знову й знову. Поряд зі мною безтямно качалася по землі дівчина, на волоссі їй запеклася кров.

Зойки роздирали ніч.

Вершник, що вдарив дівчину, розвернув свою роз’юшену тварину, крутячи кийком над головою. — Е дром! — крикнув він. Тобто Камінь. Копита його жеребця розтинають повітря, зброя хурчить і бачиться розмитою плямою. Я пригнувся, задер шату до колін і побіг.

Ми всі побігли, кинулися врозсип, як миші у повінь. Побігли у поля, в поблизькі ліси, а вони переслідували нас, обмінюючись умовними покликами, немов мисливці. Книжки з історії можуть розповідати про спалення Нічного Ярмарку в Нуїллені, але вони нічого не розкажуть про жах, про огидний сморід крові й сажі. І про шум… про ті звуки. Біжучи, я зашпортався об камінь і шубовснув у зрошувальний канал, де вода сягала мені по саму шию. Береги каналу були досить круті, щоб дати надію, що кінь не наступить мені на голову, якщо триматимусь ближче берега. Я простягся в болоті, у вухах лящало від зойків.

Тоді повернувся набік, підповз упритул до краю рівчака і втиснувся в багно цілим тілом. По мені тік млявий потічок, червоний у відблисках пожежі. Коні перескакували рівчак, немов орли перелітали. Повіки мені тремтіли, роз'їдені димом. Ближче до світанку пожежа перескочила через мене, випаливши поле, і посунула далі.

Глава п'ятнадцята
Ця Щаслива Земля

Я вибрався з рівчака, немов Лейлін, перша жінка, олондрійська богиня глини. Книга містерій розповідає про те, як вона постала «грудкою, здатною говорити». Вона прокинулася в новоствореному світі, але світ, у який я вступив, був уже старий, такий старий, що не облічити, задимлений, мовчазний. Його волосся встигло посивіти.

Вітер крутив попелом. У тумані, що клубочився з вигону, рухалися примарні постаті; вони нахилялись до землі, наче женці, й шукали, вимовляючи імена крізь ридання.

Я став на коліна і зачерпнув з рівчака трошки каламутної води. Боліло горло, і вода мала присмак вугілля. Відтак постояв і рушив полем, босоніж, бо капці десь загубилися під час втечі. Я повертався до вигону.

Того великого намету, в якому промовляла ангел, не було. Лише жердини стирчали з землі й повільно тліли.

Я блукав поміж тих, хто вижив, і так само, як вони, викрикував ім'я. Мирос. Спазм стискав горло, голос відмовляв, залишився шепіт. Кожне зусилля видати голосніший звук, кожне дихання роздирали горло й легені болем.

Думав, ніколи не знайду його. Думав, що він мертвий. Хоч як вдивлявся, силуету карети ніде не бачив. У центрі вигону, де Нічний Ярмарок був найвелелюднішим, обгорілі тіла годі було упізнати.

Десь там, ближче до центру, я сів. Поруч була ятка, прикрашена довгими стрічками почорнілого мережива. На землі, у попелі валялися монети — темні трикутники, схожі на таємні листи. І намистини, що скотилися з чийогось зап'ястка.

Я поклав голову на коліна і заплакав. Я плакав за тими, хто загинув у вогні, хто прийшов щось купити, щось продати, повеселитися, поговорити з евнеаньї. Плакав за тими, чиї близькі залишилися по той бік хистких дверей і не повернуться з країни мертвих. Плакав за собою. Плакав, бо був переслідуваний духом, загнаний у Долину — і мимоволі став причиною такого великого страждання. Піднявши у якийсь момент голову, побачив розбишакуватого на вигляд молодика, що мав перев'язану брудною ганчіркою голову; в його блідому профілі я упізнав свого товариша.

Я зіп’явся на ноги. І загорлав:

— Миросе!

Замість голосу видобувся якийсь скрегіт.

Спочатку він мене не впізнав. Його погляд ковзнув по мені і, занепокоєний, поспішив далі, видивляючись щось серед руїн. Лише коли я зробив крок уперед, його очі повернулися до мого обличчя, і він побіг до мене, і поривчасто обійняв.

— Джевіку! — прохрипів він.

— Миросе!

— Я думав, ти загинув…

— Твій дядько?..

— Живий, у кареті, он там під лісом. Ходімо. — Він схопив мене за руку і пустився бігти. Але я відставав, задихався, легені стиснуло. Він поглянув на мене. — Пробач, — він теж засапався. — Таки доведеться бігти. Гвардія ось-ось повернеться.

— Повернеться? — прохрипів я.

— Вони захочуть позбутися тіл, — коротко пояснив він. — Прибрати на вигоні.

Ми побігли; тишу порушувало лише наше дихання. Карета стояла на краю лісу. Вона вціліла, як і дерева довкола, завдяки сприятливому напрямку вітру. Її боки були закопчені, в упрязі був тільки один кінь.

— І куди ми поїдемо? — прошепотів я.

Мирос, перевіряючи упряж, кинув на мене короткий погляд.

— На схід. Дядькові слуги пливуть униз по ріці, везуть… те, що