Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
— Джіссавет, — покликав я. — Відгукнися.
Червона лампа спалахнула, і ангел прибула. Вона стояла там у своїй звичній сорочці, плечі сяяли, немов світанок. Її босі ноги роздирали матерію повітря. Іскри обсіли їй коси; її вороже світло поглинуло світло малої червоної лампи. Це її світло було, звісно, приглушеним, меншим, ніж те, на яке вона була здатна, але залишалося за своєю суттю ворожим до життя. На островах ми кажемо, що смерть є темною, але я знаю: за цими дверима є світло, таке нестерпне, що неможливо його з чимось порівняти.
— Джевіку, — відгукнулася вона. Цей її притишений, ласкавий голос. Цей вираз туги й нестями в її прекрасних, задумливих очах. Вона піднесла руку, і я закляк, замружившись і чекаючи удару, проте вона не вдарила. — Джевіку, — повторила вона: немов скляну скалку встромила мені в мозок.
У пам'яті спливли слова, молитви, які слід читати пошепки, обрядові заклинання: Бороніть нас, о боги, від тих, хто говорить без голосу. Зусиллям волі — очі міцно заплющені, голова притиснута до спинки стільця — я змусив себе сказати:
— У мене є запитання.
— Я все тобі розповім, — заговорила вона. — Я розповім тобі все, що сталося. І ти це напишеш для мене у валлоні.
Я розклепив очі. Вона висіла на середній висоті, рука все ще піднята в ораторському жесті. Довкола неї все сяяло м'яким білуватим вогнем. Вона мені посміхнулася; зорі падали.
— Я чекала тебе. Я знала, що ти мене покличеш. Колись я вже казала — таких, як ти, рідко зустрінеш: мудра людина з островів.
Я ковтнув слину і запнувся.
— Моє запитання. Моє запитання стосується цієї жінки, що тут присутня, цієї олондрійки. У неї пропав онук. Ти знаєш, де він?
Вона дивилася на мене з кола свого світла. І все ще була маленька. Якби я стояв поруч з нею, то, подивившись просто вниз, міг би побачити її тім’я. Але я сидів тут, на олондрійському стільці, закоцюблий, не наважуючись ворухнутися. За хвилину здобувся вимовити:
— Онук цієї жінки…
— Онук, — повторила вона. Погляд у неї був, як голка. Це був той її нестерпно ясний погляд, який я пам'ятав ще з Ардоньї.
Відтак її голос розсипався в моєму мозку фонтаном блискучих іскор.
— Чого тобі треба? Просиш мене знайти його? І ти смієш мене про таке просити?
— Не я прошу. А ці люди. І їхній жрець. Він сказав, що ти можеш відповісти…
— От скажи! Тобі хочеться мене бачити? Тобі це подобається?
Вона просунулася ближче, нависла золотою загрозою.
— Ні, — скрикнув я.
— І мені так само не подобається. Так само. Знову увійти в країну… цю країну… поміж живих… та ніколи! Я цього не знесу!
Вона здригнулася й приглушила світло. Я відчував її страх, такий сильний, як і мій власний: страх перед переходом. Вона стиснула кулаки.
— Напиши мені валлон, — промовила.
— Я не можу. Джіссавет, ці люди намагаються допомогти тобі. Вони знайдуть… вони знайдуть твоє…
— Напиши мені валлон!
— Зупинись! — Я закричав, притискаючи долоні до очей. Контури пальців пульсували перед моїм зором, величезні й розмиті, кров у них світилася, як олія в лампі. І вона пішла.
* * *
Я отямився на землі; смерділо блювотою.
— Онук, — пробурмотів. Чиєсь обличчя нависло наді мною, заплакане, чуже. Олондрійська селянка. Моя голова лежала у неї на колінах.
— Дякую тобі, сину, — хлипала вона і пестила мені волосся.
— Але ж я вам нічого не сказав.
— Ми її відчули. Ми бачили твої муки. Евнеайні…
Я відкотився од неї, після деяких зусиль сів і сплюнув у траву. Стілець валявся на боці. Дві малих лампи згасли; третя шалено блимала на межі згасання. А ми — я сам, жінка і старий чоловік, якого вона привела з собою, — ми перезиралися, наче ті, що вціліли після потопу. Дівчина все ще дивилася у стіну. Вона продовжувала стояти у тій самій позі, так наче її викинуло з життя під час шторму, що стався десь за межами зіркових скупчень.
Спочатку я подумав було, що так шумить Ярмарок. Напевно, прибула якась нова розвага, отупіло думав я: танцюристи, мабуть, або повний фургон комедіантів. Але потім, коли жінка допомагала мені встати, в намет увірвався якийсь чоловік із диким темним обличчям, по якому стікав піт.
— Тікайте! Тікайте! — заверещав він. — Це гвардія! — Його роба була поплямлена чи то землею, чи то кров'ю. — Гвардія, кажу ж вам! — волав, розмахуючи руками, наче мав кігті й збирався нас роздерти. Ще якусь мить його тінь переслідувала саму себе по стінах, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.