Читати книгу - "Сини змієногої богині"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На шостому місці знаходився грецький герой Геракл, ніби ж чужинець, приблуда, але його скіфи шанували як свого, як одного з своїх прародителів.
Шостим був Арес (ім’я фракійсько-грецьке, а як його називали самі скіфи – невідомо) – вже згадуваний бог війни, втіленням якого був старовинний залізний меч. Він ніс всьому живому погибель, жорстокий і невмолимий, і його боялися дужче самого Папая (хоча любили більше Гойтосіра, веселоокого парубка, що уособлював собою сонце). Аресу, єдиному з усіх скіфських богів, приносили в жертву не лише тварин, а й людей. На честь бога війни – війни були популярним молодецьким заняттям кочовиків – щороку проводили свята з ушануванням воїнів, що відзначилися в боях, почесною чашею вина. На таких всенародних святах влаштовували ритуальні танці із змаганнями сильних та кмітливих – боротьба, стрільба з луків, перегони на конях тощо.
Сьомим у семибожому пантеоні скіфів і був Тагімасад (Тагімаса, Фагімасад), єдиний бог з крилами, але антропоморфний, людинобог, єдиний бог, якому поклонялися всі скіфи – і войовничі, і мирні. Царські скіфи, кочовики й хлібороби. А втім, за Геродотом, Тагімасад буцімто і не входив в загальноскіфський семибожий пантеон, а тримався ніби осторонь і ніби його шанували лише царські скіфи, воїни і частково землероби, а ототожнювався він з грецьким Посейдоном. Мабуть, на тій підставі, що Посейдон за сумісництвом був також і покровителем конярства.
Тагімасад у скіфів був богом коней (покровителем конярства), зображувався незмінно крилатим людиноконем і взагалі відігравав велику роль у побуті й господарстві як царських скіфів та кочовиків, так і мирних осілих землеробів. Після Папая й Ареса це був третій бог, якого затято шанували кочовики, що майже не злазили з коней. Взагалі конярство в скіфів було над усе, тож і мали вони культ бойового коня, що уособлював собою нерозривний зв’язок між воїнами і кіньми, їхнє побратимство. Навіть богатир з богатирів і той без коня ніхто – піша-пішаниця. Ось чому кінь у скіфів був богом і зображувався крилатим конем, але неодмінно людиноподібним. І не було такого скіфа з часів чи не самого Таргітая й напівдіви-напівзмії, який би не мріяв мати побільше коней, а на крилатому конику ще й політати, і – літали. Правда, в легендах і переданнях…
Оскільки ж кінь був бойовим побратимом воїнів, вірним і найвірнішим, то й започаткувався у них культ бойового коня-вітрогона, коня-воїна і брата чотириногого – навіть самотній одинак, маючи коня, вже не почувався беззахисним і самотнім… Без коня вояка вже не вояка, з конем він уже як батир! (Згадаймо хоча б пізніші часи, вже слов’янські, хоча б трьох богатирів з руського фольклору – як упевнено й незалежно сидять вони на конях, і коні під ними – картинки!).
Кінь був не лише бойовим другом воїнів, а й помічником – незамінним при тому! – в роботі. Особливо в землеробів. А ще ж і кобиляче молоко – кумис та бузат – святкові напої кочівників та інші продукти харчування – у вірного друга було ще й смачне поживне м’ясо, і останнє, чим він міг допомогти своєму двоногому побратимові – це нагодувати його своєю плоттю.
За висновками зоологів, скіфські коні були схожі на нинішні породи степових коней, зокрема казахські та монгольські, це здебільшого низькорослі або середньорослі (близько 123–144 см у холці) тварини, які відзначалися витривалістю, жвавістю та невибагливістю, були вдатними і до роботи в полі, і до брані кривавої. Вони були чи не найкраще з усіх домашніх тварин пристосовані до життя з людиною в одній зоні. Союз людини з конем був одним з найвдаліших і найплідніших з усіх союзів, що будь-коли укладалися з тваринами. «Його вигнута спина за холкою мовби зумисне створена для сідла, його видовжена морда і плечі – для хомута, і тільки в нього в роті можливі вудила. Його ноги – для швидкого бігу, його копита – для підків, а його нестомлюваність у роботі вища, аніж у такого дужака, як слон», – свідчить відомий популяризатор цих тварин І. Акимушкін у своїй книзі «З конем – через століття». – Можна подивуватися прозорливості первісного скотаря, який угледів і інші достоїнства гривастих звірів. Попрацювавши двадцять годин на добу, кінь тільки трохи поспить – хоч навстоячки! – і може знову пастися. Причому, якщо є така необхідність, – на використаних пастівниках, де корови не можуть добути й травинки. І не має шкідливої звички висмикувати рослини з корінням, як це роблять кози. До речі, прогодувати коня надзвичайно легко: два кілограми вівса на день – і він ситий. А в трудні воєнні роки коні, обходячись часто солом’яною січкою, злегка присипаною борошном, возили й орали, боронували й збирали врожай…» (Спеціалісти підрахували, увівши термін кінська сила, що та сила – одиниця потужності – дорівнює 75 кілограмометрам на секунду, або 0,736 кіловат).
До всього ж коні добре були пристосовані до життя у відкритих степах – взимку самі собі добували підніжний корм, розгрібаючи копитами шар снігу й до 10–15 см завтовшки (так звана «тебенівка»).
Разом з низькорослими, хоч і витривалими, але малопривабливими на вигляд робочими кониками у скіфів – переважно в знаті та заможних – були й показові коні, як би ми сказали, для виставки – високорослі, тонконогі красені, чиї останки знаходять археологи в захороненнях, схожі на сучасну арабську породу. Їх добували на Сході – для виведення нових порід і для парадної верхової їзди (особливо царі та вожді). Очевидно, вони й були героями скіфських легенд та передань про молодецтво, про крилатих коней. Ну а далі, як співається вже в українській народній пісні: «Їхав козак за Дунай, / Сказав дівчині, прощай! / Ти, конику вороненький, / Неси та гуляй!»
А загине молодець у бою, то й пісня інша: «Козака несуть і коня ведуть, / Кінь головоньку клонить…»
Життя скіфа, в першу чергу не бідного, минало на коні, без якого справжній скіф (і не тільки кочовик) не уявляв ні себе, ні свого життя-буття у степах, який, здавалося, самими богами був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.