Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Пегас, як відомо, в грецькій міфології – крилатий кінь (пізніше він стане конем поетів). Взагалі це одна з найранніших мрій людства – звідтоді, як у ІІ – ІІІ тисячоліттях до н. е. в степах між Доном і Дніпром було приручено (одомашнено) травоїдного непарнокопитого ссавця родини конячих – політати на ньому не тільки на землі, а й у небі. (Птахи – навіть найбільші, – для такого діла були явно замалі, аби люди могли на них сідати й здійматися в небо.) Згодом кінь буде поширений на всіх континентах (крім Антарктиди), у нього добре розвинені слух, нюх і пам’ять. Він легко піддається тренінгу. (Нині на земній кулі налічується понад 200 порід коней.)

Правда, спершу людська уява створила кентавра, химерну істоту. Зображуючи той витвір людської фантазії, художники і скульптори приєднували до фігури людини задню частину тулуба коня, пізніше до тулуба і грудей коня додавали верхню частину людського тулуба. Так і було створено напівлюдину-напівконя. Мали вони, щоправда, дикий норов (принаймні людська традиція й фантазія їм це приписували) і жагу до вина.[29]

Але з кентаврами нічого путнього не вийшло – та і який з них глузд, сенс і вигода людям? Тож вічна мрія гомо сапієнса будь-що покорити небо і наділила коня крилами. Але далі створення Пегаса справа тут явно не просунулась – у справі підкорення неба. Хоча в руських народних казках людина літала на коні вельми успішно – хоча б той же коник-горбоконик з казки Єршова. У скіфів був свій такий пегас і коник-горбоконик водночас – бог конярства Тагімасад, що зображувався крилатим конем. Між іншим, давні слов’яни V – Х ст. теж поклонялися особливому божеству – конюшнику, який охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороби чи пожежі. В яслах на ніч конюшнику неодмінно залишали різні наїдки, а здебільшого кусень хлібця, аби був добрішим до коней і пильніше їх оберігав, узагалі ж у слов’ян-язичників кінь чомусь був символом смерті і водночас символом воскресіння сонячного божества, яке сходить і заходить. А вже так, як запорозькі козаки любили коней, їх ніхто не любив. Кінь для січовиків, для всього лицарства січового – і «вірний друг», і «нерозлучний товариш», і навіть «вірний брат». Та й козак без коня був не козаком, а якоюсь там сіромою худорідною чи незвитяжною. Козаком він ставав лише в сідлі коника вороненького, брата і товариша свого вірного.

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної тварини, – свідчить великий знавець козаччини й Запоріжжя Д. І. Яворницький, – у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи (але на той світ козак ніколи не брав із собою коня. – В. Ч.), передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і у випадку хвороби коня пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані у землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знов помчав з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Як уже мовилося, скіфські коні в загальній своїй масі, а не вибрані коні вельможних, були невеликими, проте відзначалися жвавістю й витривалістю – що для кочівництва та воєн було чи не найважливішою умовою. Хай і непримітний коник – нема на що й подивитися, – але ж двожильний. Арран – давньогрецький історик і письменник – зазначає, що їх спочатку важко було розігнати, а тому «до них можна ставитись з повним презирством, якщо побачиш як їх порівнюють з конем фессалійським, сицилійським чи пелопонеським, зате вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна побачити, як той прудкий і рослий, гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива коняка спочатку обганяє його, а потім і залишає далеко позад себе».

Істинний друг, непоказний, не знатний і не родовитий, але ж який надійний і вірний!

Тож і недарма виходить, вони, скіфські коні, чи не єдині з усіх домашніх тварин мали свого персонального бога, якого скіфи шанували не менше, як богиню Табіті, батька Папая, як Агрімпасу чи сонцеликого Гойтосіра. Навіть сам Арес, всемогутній і жорстокий Арес з повагою ставився до Тагімасада – як же без летючої кінноти виграти битву? Тому й був у скіфів культ коня – коня-воїна, і коня-трудівника, друга і побратима, без якого і воїн не воїн, і хлібороб не хлібороб, і богатир не богатир… От би політати на ньому, на вірному конику вороненькому (неси та гуляй!) ще й на небесі – ото б уже була лафа! Але то вже лишалося нездійсненним, з розряду вічних мрій людства – кінь хоч і мав крилатого бога, але трудився на землі – і вірно, і затято, і за це йому ті, хто його приручив, завжди були вдячні і завжди шанували його як свого чотириногого брата.

Скіфське об’єднання (прадержава їхня) у степах Північного Причорномор’я відзначалася тричленним поділом – ця законність його й нерушність обумовлювалася ще діями першопредка скіфів Таргітая, який,