Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Тепер Дмитрик здивувався іще щиріше:

— І ти могла б таке припустити? Ти-и-и?

— А що? Я нічого… Не тільки ж я…

— Хай собі інші, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді…

— Миша! — зарепетувало раптом стома голосами з вітальні.

Софійка з Дмитром кинулись на крик.

— Миша піймалась!

У вітальні вже всі були в зборі. А в пастці вовтузилась затиснена в лещата миша. Вона була така товста, що пастка її навіть не спромоглась поранити! А кицька перелякано втекла в найдальший кут хати!

Миша злакомилась на шматочок улюбленого паперу! Сашко був правий! І найправішим він виявися у тому, що миша таки була! Справжня, сіра!

Тепер почалась дискусія, що робити зі шкідницею.

— Її не можна вбивати! — тремтіла в кутку біля Чорнобілки мама. — Он поет Павло Тичина в своєму домі всіх мишей, що ловились, наказував виносити надвір і випускати на волю!

— Ага, і тоді через два дні він отримував ті самі гості в ту саму хату! — зіронізував тато.

— Але ж це не гуманно! Вона — жива істота! впиралась мама.

— Це ти в «Сто порад учителеві» таке вичитала? — розчулено подивився тато на свою педагогічну дружину.

— Ишка! Більа! — підтримував маму і Ростик.

Усі, зрештою, теж стали на бік педагогіки й гуманізму. Утрималась хіба що кицька. Тож татові не зоставалось іншого, як пересадити гризунку в ящичок і пообіцяти завтра відвезти й випустити її аж біля його фірми.

А на пастку було настромлено наступний шматок смачного паперу: для мишачих родичів.

Усі заспокоєно повернулись до справ. Іваненко теж. На жаль, тільки до уроків. А не до розпочатої кілька хвилин тому фрази. Наче й не було того запитання: «Хіба ти не помічаєш, що насправді…»!

«Хіба ти не помічаєш, що насправді…» — крутилось цілий вечір у Софійчиній голові. Що ж вона мала би помічати? І що — насправді?..

П’янко пахли фреєзії.

Ці дні у Вишнополі тільки й балачок, що про вкрадені картини й телесюжети про них. Новина, мов снігова куля, обростала схожими звістками з усієї України! Раптом виявилось, що такі злочини — аж ніяк не первина, що задовго до того підміни сталися в кількох інших музеях. А вилучення коштовних експонатів для подарунків начальству і прикрашання адміністративних кабінетів — це майже традиція! Просто досі музейників та їхніх захисників удавалось залякувати і справи заминати. Нині ж ніхто мовчати не хоче! Та й серед правоохоронців, як з'ясувалось, є багато чесних, совісних людей, і тепер жодні таємні вказівки, ніякі погрози чи підкупи не змусять їх танцювати під злодійську дудку!

Не стояла на місці й історія з Хазяйчиним попередженням щодо білої дівчинки. Передбачливий Пустельник після Софійчиної розповіді не дрімав. Домовився про таємне чергування біля альтанки, де Софійка «будувала хатки з білою дівчинкою». І що ж? Коли справа прогриміла по телебаченню і в пресі, картину підкинули саме туди! Точніше, тільки спробували підкинути. Бо вчасно викликані оперативники затримали і картину, і того, хто її приніс! З’ясували, що власник не лише хотів позбутись краденого, але й підставити Пустельника. Мовляв, той, хто наробив найбільше галасу, і є винуватцем, адже у малярстві тямить, і картина у його дворі…

Більше того: на шарварок збіглися мешканці будинку. І тітонька Люда, мама білої дівчинки, ще навіть не підозрюючи суті затримання, здивовано вигукнула:

— Ой, така ж сама картина висить у квартирі мого хазяїна!

Як виявилось, пані Люда недавно влаштувалась працювати домогосподаркою в одного великого начальника, і той навіть уже встиг їй трохи погризти печінку вказівками про догляд цінного полотна!

Жінчине свідчення запротоколювали, саму її одразу записали у свідки. Правда, така необережність коштувала їй роботи, але вона й сама збиралась покидати хазяїна: мовляв, вередує, як перший мільйонер, а платить — як останній жебрак.

— А того хазяїна звуть часом не Вербовський? — поцікавилась Софійка, почувши від Пустельника пригоду.

— Прізвище інше. Але Вербовський — один із його найближчих приятелів!

Ланцюжок намічається — хай Бог милує!..

Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!

До речі, то був «Київський пейзаж» Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!

Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з