Читати книгу - "Небезпечне сватання"

підняла його й зупинилася серед високої трави.

Може, таки покликати її? Вона оглядається!

Арне припав до землі. І аж за хвилину зважився знов виглянути зі свого сховку. Спершу він тільки підвів голову Елі не видно Тоді став навколішки також не видно. Тоді зовсім устав — ні, вона зникла!

Арне вже не хотілося йти до пасторської садиби. Йому нічого не хотілося! Він сів на те місце, де сиділа Елі, й просидів там до самого полудня. На озері вода ніби застигла, з димарів у садибах здіймався вгору дим, деркачі один за одним замовкли, дрібні пташки ще озивались, але поховалися в лісі, роса висохла, і трава з гідністю випросталась. Вітер ані повівав, навіть листя на деревах не ворушилося. Сонце доходило до найвищого пруга.

Арне незчувся, як почав складати вірша, лагідна мелодія то з’являлася, то знов зникала, поки склався цілий образ.

І тоді хлопець тихо заспівав:

По лісі хлопчина блукав цілий день, блукав цілий день,

І раптом почув там найкращу з пісень, найкращу з пісень.

І вирізав хлопець вербову дуду, вербову дуду,

Щоб пісню заграти собі на біду, собі на біду.

Зродився з дуди його лагідний спів, лагідний спів,

Та зразу ж у ліс, мов вітрець, відлетів, у ліс відлетів.

І тільки вві сні його пісня жила, та пісня жила.

Рукою пестливо торкалась чола, торкалась чола.

Раз хлопець проснувсь, щоб спіймати її, спіймати її,

Та чує співають самі солов’ї, самі солов’ї.

«Візьми мене, боже, в оселю свою, в оселю свою,

Та пісня зурочила душу мою, всю душу мою».

«Ні, каже господь, це розрада твоя, розрада твоя.

Зловить її тільки не дам тобі я, не дам тобі я.

Вона тобі люба й рідніша за все, рідніша за все.

Та кинешся — й вітер її понесе, її понесе».

Розділ п’ятнадцятий

Настало літо. Якось у неділю, коли пастор повернувся з церкви, Маргіт просиділа в нього до самого вечора. Десь близько сьомої вона попрощалася й квапливо збігла східцями надвір, бо побачила там Елі Беен, що гралася з пасторовим названим сином і своїм меншим братом.

— Добрий вечір, — привіталася Маргіт і зупинилась. — Веселої вам гри!

— Добрий вечір, дякуємо, — відповіла Елі й почервоніла, як маків цвіт.

Вона також хотіла зупинитись, та хлопчаки напосідалися на неї.

— А може, годі на сьогодні? — благально сказала їм вона.

Хлопцям довелось відпустити її.

— Я начебто знаю тебе, — мовила Маргіт.

— Може, й знаєте.

— Ти, часом, не Елі Беен?

— Угадали, — відповіла дівчина.

— То це ти і є Елі Беен. Так, тепер я бачу, що ти схожа на свою матір.

Довгі каштанові коси Елі розплелися і розсипались по спині, розпашіле лице було рум’яне, мов вишня, груди високо здіймалися. їй було важко говорити, і вона тільки сміялася сама з себе.

— Що то молоде, — мовила Маргіт, замилу-вавшись дівчиною. — Але ти мене, мабуть, не знаєш?

Елі вже й сама хотіла запитати невідому їй жінку, хто вона така, проте не зважилась, бо до старших не личило звертатися з такими запитаннями.

— Я ніби не пригадую, ідоб колись бачила вас, — сказала вона.

— І не дивно, ми, старі, не часто буваємо на людях. Але мого сина ти, мабуть, знаєш. Арне з Круглика. Я його мати. — Маргіт непомітно глянула на Елі, яка враз перемінилась на виду. — Здається, він колись працював у вас на хуторі?

— Так, колись працював.

— Гарний сьогодні день. Ми зранку скидали сіно і вже встигли й привезти його додому, поки я прийшла сюди. Дякувати богу за таку годину.

— Цього року багато буде сіна, — мовила Елі.

— Твоя правда… В Беені, мабуть, воно гарне?

— Ми вже все звезли.

— Ну, певне, стільки рук, та ще й роботящих. Ти сьогодні підеш додому?

Ні, сьогодні вона ночуватиме в пастора.

Вони ще трохи побалакали і врешті так посміливішали, що Маргіт зважилась запитати, чи Елі не провела б її трохи.

— Хоч недалеко. Мені так рідко трапляється нагода з кимось побалакати. Та й тобі, мабуть, не дуже часто, га?

Елі вибачилась і сказала, що вже холоднішає, а вона без жакета.

— Це, звісно, зухвальство, — просити людину, яку вперше бачиш, щоб вона тебе проводила. Ти вже даруй мені, старій.

Елі сказала, що залюбки проведе її, тільки спершу зайде до хати по жакета.

Вернулась дівчина у вузенькому жакеті. Коли він був застебнутий на всі гудзики, то скидався на верх сукні, та Елі застібнула лише два найнижчі гудзики, так їй було гаряче. З-під жакета видно було тоненьку блузку з виложистим коміром, застебнуту на шиї сріб-ною брошкою у формі пташки з розгорнутими крильми. Таку саму брошку Маргіт бачила на Нільсі Кравцеві, коли вперше танцювала з ним.

— Гарна брошка, — сказала Маргіт, дивлячись на неї.

— Це мені мати подарувала, — відповіла Елі.

— Я так і думала, — сказала Маргіт, по-правляючи брошку.

Вони пішли дорогою. Сіно на пасторських луках було вже згромаджене і стояло в копицях. Маргіт підійшла до однієї, висмикнула жмутик сіна й понюхала.