Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Гарне, — сказала вона, — не зопріле.

Вона запитала Елі, скільки в пастора худоби,

тоді — скільки худоби в Беені, а далі почала розповідати про свій хутір.

— За останні роки хутір наш дуже побільшав і його можна й ще розширювати скільки завгодно. В нас тепер дванадцять корів, і було б чим прогодувати й більше, та Арне каже, що цих досить. Він провадить господарство так, як пишуть у книжках, і хоче, щоб худоба була добре відгодована.

Як і слід було сподіватись, Елі нічого на це не відповіла. І Маргіт запитала, скільки їй років.

їй дев’ятнадцять.

— А ти щось робиш у господарстві? З вигляду ти дуже тендітна. Мабуть, тобі не доводиться багато працювати?

Ні, вона допомагає матері, а надто останнім часом.

— Воно добре всього потроху навчитися. Бо як будеш сама господинею великого хутора, та наука може стати в пригоді. Але, звичайно, якщо в хаті є багато роботящих помічників, то воно легше.

Елі сказала, що їй. пора вертатися, бо вони вже далеко відійшли від пасторської садиби.

— Сонце ще не скоро зайде. Яку б ти зробила мені приємність, коли б ще трохи побалакала зі мною.

І Елі не вернулася.

Маргіт почала розповідати про Арне.

— Не знаю, чи ти з ним добре знайома. Від нього можна багато чого навчитися. Господи, скільки він усього читав!

Елі, виявилось, знала, що він багато читав.

— Та це ще найменше. А от як він завжди шанував матір! А давня приказка каже: той, хто добрий до своєї матері, буде добрий і до своєї дружини. Тому дівчині, яку він вибере, не доведеться нарікати. Що ти там шукаєш, доню?

— Я впустила гіллячку з руки, — відповіла Елі.

Якусь хвилю вони йшли мовчки, намагаючись не зустрічатися очима.

— Він не такий, як усі,— знов почала мати. — Змалку його налякали, і він звик приховувати свої думки, а такі люди вже ніколи до кінця не відвикнуть від цього.

Елі вирішила все-таки вернутися назад, але Маргіт сказала, що до Круглика вже палицею докинути, то чому б їй не поглянути на хутір, коли вона від нього так близько. Елі відповіла, що сьогодні на оглядини не лишилось часу.

— Тебе проведуть назад, — сказала Маргіт.

— Ні, ні,— квапливо мовила Елі, ладна негайно ж вертатися.

— Арне вдома немає,— сказала Маргіт, — тож вестиме тебе не він, а хтось із челяді.

І Елі завагалася. їй і самій кортіло побувати на Круглику, тільки аби не дуже припізнитися.

— Ну, як ми будемо отак стояти й балакати, то напевне припізнимось, — сказала Маргіт.

І вони пішли далі.

— Якщо ти виховувалась у пастора, то, мабуть, теж багато читала?

Так, Елі чимало читала.

— Це стане в пригоді, коли ти вийдеш заміж за такого, що знатиме менше за тебе, — мовила Маргіт.

Ні, Елі не хотіла б виходити за такого.

— Воно, правда, хто б хотів. Та тільки в нас у селі всі мало вчилися.

Елі запитала, що то за дим під лісом.

— Там оселився наш орендар, Кнут із Опла-на. Він був сам, як палець, і Арне дав йому там трохи землі, хай собі корчує ліс під поле. Арне, бідолашний, знає, як то жити самому

Невдовзі вони піднялися на пагорб, з якого вже було видно хутір. Сонце світило їм просто у вічі, і вони наставляли дашком долоні, дивлячись на садибу, що лежала перед ними. Хата була пофарбована в червоне, а рами вікон та двері — в біле. Луки навколо були скошені, і на них подекуди ще стояли копиці. На тлі тих бляклих лук, ще не зарослих отавою, вирізнялися соковитою зеленню ниви, засіяні збіжжям. Коло хліва й кошар було гамірно — худоба, вівці й кози саме повернулися з пасовиська. Дзеленчали дзвоники, гавкали собаки, покрикували дівчата. А над усім тим гомоном панував могутній гук водоспаду в ущелині біля Круглика.

Елі дивилася на садибу, а чула тільки той гук, він переважав усе інше і врешті видався їй таким жахливим, що в неї тривожно закалатало серце. У голові в неї гуло від нього, дівчина зовсім розгубилась, але водночас серця її ніби торкнулись якісь чари, і вона мимоволі сповільнила крок.

— Ходи швидше! — поквапила її Маргіт.

Елі здригнулася.

— Я ще ніколи не чула, щоб водоспад так гуркотів! — вихопилось у неї.— Мені аж страшно стало.

— Ти скоро звикнеш до нього, — відповіла Маргіт. — А потім тобі навіть бракуватиме його.

— Справді? — здивувалась Елі.

— Ось побачиш, — відповіла Маргіт, усміхаючись. — Ходімо спершу глянути на худобу, — додала вона, звертаючи з дороги на стежку. — Ці дерева обабіч посадив ще Нільс. Хотів, щоб тут було гарно. І Арне теж любить, щоб було гарно, ось побачиш, який він посадив садок.

— Ох, який чудовий! — вигукнула Елі, підбігши до огорожі.

Вона часто дивилася на Круглик, але здалеку, і садка звідти не було видно.

— Ми підемо в садок потім, — сказала Маргіт.

Поминаючи хату, Елі крадькома кидала оком на вікна. Справді, вдома не було нікого.

Вони спинилися на порозі клуні й почали дивитись, як корови, мукаючи, проходили повз них до хліва. Маргіт називала Елі всіх їх на ім’я, розповідала, скільки кожна дає молока, котра з них тільна, а котра ще ні. Дівчата тим часом перерахували овець і загнали їх у кошару. Всі вони були якоїсь особливої, нетутешньої породи. Арне колись виписав із півдня