Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— А на плечі в нього крук сидів? — спитав Сава.

— О, Боже, а ти звідки знаєш?! — здригнулася Меланія.

— Чоловіка того Оникієм звати. Оникій Колодуба. Він тебе відшукав аж у Сінопі. По сліду горя твого.

— Але ж то нечиста сила! — зойкнула Меланія.

— Не знаю… Але мені напевне відомо, що людям від нього лиха немає. Йому дано таке, чого не дано нікому, — бачити минуле й майбутнє, бувати в кількох місцях одночасно. Характерник він.

— Ти кажеш, лиха немає. Але ж я стала причинною після його відвідин.

— Ти не стала причинною. То нещастя твоє в тобі вирує. Мине час — і від нього тільки спомин залишиться.

— Саво, ти якось дивно говориш. Я не пам’ятаю тебе таким.

— Яким?

— Ну, ти немовби літня людина.

— Сонечно, вік людини справді вимірюється прожитими літами. Але буває, коли чоловік за два-три місяці переживе таке, чого іншому за все життя не звідати. Я зазнав і неволі, й поневірянь; бачив нелюдську жорстокість і безодню гріхопадіння. Це навчило мене зважати на головне і не помічати другорядного. Головне — життя, воля й любов до тебе — усе вкупі, бо без жодного з цих трьох і два інші позбавлені сенсу… Ти сказала, що побувала в іншому світі. Що ти там побачила?

Меланія довго не озивалася, та нарешті мовила:

— Я не можу всього сказати… Скажу, що була великою жінкою, ні — часточкою жінки-велетня, яка займала все небо. Я була однією з міріад земних жінок, які живуть життям тієї великої жінки. Саво, існує стільки ж великих жінок, скільки й племен на землі. Чим дужіша велика небесна жінка, тим міцніше її земне плем’я. На жаль, наша велика мати ослаблена.

— Тепер моя черга дивуватися, — сказав Сава. — А що ти ще там бачила?

— Не скажу — соромно. Але знаю, що ту небесну жінку живлять діти її земні. Як їх стає менше, то й вона слабшає. Якщо їх у неволю ведуть, то й частку її забирають. Коли діти її земні мовами чужими балакають, не розуміють одне одного, то й вона знетямлюється, а буває й причинною стає. Тоді чужинка приходить на нашу землю… Там, де великі жінки, час зовсім інший.

— Це що, день, тиждень, місяць, рік — все інше?

— Ну, мірило там інше. Так, якщо у земної жінки місячні тривають раз на місяць, то у великої — дев’ятсот років. Через кожних дев’ятсот років з неї погана кров виходить. У земному світі це означене великими кровопролиттями. Гине значна частина племені.

— Якогось одного чи всього світу?

— Та у всьому світі. Але хворіють великі по-різному, залежно від темпераменту. Найгостріше переносять недугу південки.

— А зараз вони що, на місячне слабують? Стільки-бо крові ллється!

— Ні, любий, великі жінки зараз мають в утробі. Коли розродяться, то то вже буде нове людство. Вони це знають і тепер ось виборюють для свого майбутнього потомства якомога більше простору під сонцем, неволячи, а то й просто знищуючи слабших великих жінок.

— Ти й справді з Оникієм зналася… — мовив Сава. — Слова твої дивні.

— Я ж казала — божеволію….

— Не схоже на божевілля. Це якесь одкровення. Слухай, таж люди народжуються щомиті.

— Справді. Народжуються весь час. А от нове людство приходить у земний світ дуже рідко. З’являться цілі покоління не схожих на нас теперішніх. Ну, подобою такі ж будуть, а от душею, сутністю людською інші.

— Гірші?

— Не гірші й не кращі. Інші.

— І коли те станеться?

— Не відаю. Знаю тільки, що великі жінки запліднені. Діти їхні, що з’являться на світ, ставши дорослими, поведуть війну з тими, хто народився до великих пологів, і знищать їх. Проллється стільки крові, скільки ще ніколи доти не проливалося в земному світі. Велика мати наша по тому заслабне, німою стане на кілька поколінь.

— У які роки те станеться? — запитав Сава.

— Не скажу, в які роки… Дванадцять поколінь мине, коли прийде велике лихо. — Меланія говорила тихо й невиразно, голос її долинав немовби зі сновидіння.

— І не можна буде уникнути того?

— Ні. Накреслено так.

— А потім, після лиха великого?..

Меланія на відповіла. Вона вже зовсім увійшла в сон.

Чоловік і жінка, що випасали в березі отару овець, насторожились, угледівши чотирьох вершників на гривастих конях, що виїхали з лісу. Та завваживши, що двоє з них жінки, заспокоїлись. Поряд з одним із вершників ішов на поводі нав’ючений кінь. Вершники зупинились, і один, скинувши смушкову шапку, погукав молдавською:

— Буна дзіва, земляки! Нехай Господь примножить ваше стадо!

— Буна… — відгукнулося від річки. — Хай і з вами буде Бог!

— Чи не підкажете, де нам перебратися на ту сторону?

Чоловік на березі подумав, а тоді відказав:

— Улітку можна було б і тут — уплав. А зараз вода ось-ось вкриється кригою…. Ідіть берегом. За кілька верст пором. Якщо ж його вже там немає, то доведеться йти до самого Тигина, а це далеко.

— Дякую, друже. Чи не продаси нам чотири вівці?

Пастух перемовився з жінкою, а тоді сказав:

— Ходи сюди, побалакаємо.

Вершник зліз з коня і подався через отару до берега. Довго про щось балакав з власником, а тоді дістав капшук і відлічив гроші.

— Петре, нащо нам аж чотири вівці? — поцікавився Сава.

— Неправильно питаєш. Треба запитати: чого тільки чотири? Нас четверо. Мандри правитимемо три-чотири тижні.