Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

Що їстимеш у дорозі? Попереду на багато верст безлюдна пустиня — ні села, ні хутірця. Правда, можна вполювати сарну чи зайця. А можна й не вполювати… Отже, тягни, Саво, найгладкіших овечок з отари. Хазяїн дозволив вибирати. До речі, то гагаузи… Ну, поміж собою по-гагаузькому балакали. Нас вони мають за втікачів.

— Ти що, тямиш по-їхньому?!

— Я знаю турецьку. А в них мови схожі…

— Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?

— Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?

Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.

— Вони мусульмани? — запитав він.

— Православні. Через те їх турки й не люблять.

Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.

— Авжеж, — озвався він. — За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.

— А хіба до Тягина так уже й далеко? — спитав Сава.

— Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.

Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща — сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.

— Гайда звідси, — сказав.

Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.

За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.

На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.

— Твоє майно? — запитав.

Чоловік кивнув.

— Мені й моїм людям треба на той берег.

Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:

— Тигин…

— До Тигина день їхати. А нам треба зараз.

Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав:

— Бадя… — і зник за хвірткою.

Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.

— Скільки? — запитав він.

Почувши відповідь, простягнув руку.

— Ні. На тому березі, — сказав Петро.

Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: “А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?”

— Гаразд, — мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. — Лови.

Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця… Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав:

— Завтра, зранку.

— Сьогодні. Зараз, — сказав Петро, не запинаючи кожуха. По миті додав: — Запрягай.

Бадя мить повагався, а тоді погукав:

— Діордію, виводь коней.

Сава стояв за кущем, листя якого геть обсипалося, стежив за дорогою. За кілька кроків, у гущавині перемовлялися Меланія з Наталкою, чулося, як коні жують овес. Підійшла Меланія, принесла шматок коржа з в’яленою бараниною.

— Коли там ще Петро з’явиться… Перекуси, любий, — мовила.

— Поромника, мабуть, шукає, — сказав Сава. — Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить… Він тобі ніяких знаків не подавав?

— Ні. Останнім часом…

— Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через двана¬дцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?

— Я нічого такого не казала, — здивувалася Меланія. — Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, — зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий…

Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. “Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину”.

Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до