Читати книгу - "Останнє літо"

не погодився зайняти його місце, нічим йому не допоміг би. Коли Серпілін вирішив замінити ад’ютанта — то й так замінить.

— Знову на дощ збирається, — поглянувши на небо, сказав водій. — А в дощ з тією швидкістю не поїдеш.

— Дощ чи не дощ, а наказано, поки прокинеться начальство, прибути на місце. І хоча б дві години в запасі треба мати. Отже, на четверту ранку. З цього й виходьте, — мовив Синцов.

І раптом, коли машина вже рушила, подумав не про те, про що думав цілий ранок, а про те, що все-таки найстрашнішого не сталося: Таня — жива! І якщо вона обігнала його, то завтра вдень чи ввечері він побачить її там, на фронті. Просто побачить, як бачать одне одного люди, не колись там, через рік чи після війни, а завтра! Можна буде підійти до неї і доторкнутися, до живої…

Розділ дванадцятий

Сьогодні о першій мала бути медична комісія, а на завтра на ранок Серпілін заздалегідь призначив від’їзд до армії.

Одержавши привезеного Синцовим листа, Бойко, крім віліса, прислав до Москви про всяк випадок ще й «додж-3/4» з водієм і техніком-лейтенантом з армійського автобату.

Хоч Серпілін і сказав учора зопалу цьому технікові-лейтенанту, що даремно приїхали, без вас добрався б, але зробили правильно. Їхати однією машиною, ризикуючи застряти через якусь несправність, командуючому армією не слід. І можливості інші, як досі, та й час, як ніколи, дорогий.

Перед від’їздом набралася чимало справ відкладених і тих, що відкладалися самі собою.

Після обіду мала приїхати дружина Геннадія Миколайовича Пікіна, якої Серпілін ніколи досі не бачив та й не дуже хотів бачити, але вона надіслала два листи — і довелось дати згоду.

Взагалі виходило, що в нього сьогодні якийсь жіночий день. Після обіду — Пікіна, а зараз, зранку, мав побачитися з синовою дружиною. Вона двічі присилала до нього онуку, а сама товче, мов той дятел: «Соромлюся вас бачити». Але вчора, коли строк від’їзду підійшов дуже близько, він велів Євстигнєєву переказати їй: щоб вона або приїздила, або він її знати не хоче. Довго говорити нема про що, а побачитись треба. І хай не боїться — не з’їм!

Чекаючи на її приїзд, він прогулювався по алеї, якої їй все одно не минути, коли йтиме від головного входу.

В тому, що на цей раз вона приїде, був певен.

Він побачив її ще здалеку, в кінці алеї. Вона йшла так, наче боялася зустріти його, хоч для цього й приїхала. Але, побачивши, поспішила назустріч, а останні кілька кроків не пройшла, а пробігла й уткнулася йому в груди обличчям.

— Пробачте мені! — не сказала, а видихнула.

Через силу напруги, що скувала її, цей шепіт був схожий на зойк.

Серпілін погладив рукою її солом’яне, шорстке волосся, спалене на кінцях перманентом, і, не думаючи, сказав перші, що спали йому на думку, слова:

— Годі плакати! Яка в тебе провина переді мною? А того, хто помер, уже не повернеш; отже, й перед ним — без вини.

Синова дружина підвела голову, витерла рукою свої заплакані й переплакані очі, в яких уже й сліз не було, — мабуть, плакала і вдома, і дорогою, — і стояла перед ним тепер, як винувата дівчинка, безпорадно шморгаючи носом і по-солдатському, виструнчившись, опустила руки.

Стояла гінка, худа, з випнутими з-під плетеної кофточки ключицями, змучена, бліда, з покусаними широкими губами і з синцями під очима від сліз, чи від безсоння, чи від усього разом.

— На кого ти схожа! — вихопилось у Серпіліна. — Навіщо й заради чого так себе караєш? Намагаєшся показати йому, що старша за нього на шість років?

— А я, думаєте, мовчала? Я йому не раз про це казала.

— Скільки б не казала, а видно, не переконала, — всміхнувся з її запальності Серпіліп. — Вродлива жінка, все в тебе є, що треба. Можна в нас при вході замість отієї, гіпсової з веслом, поставити, навіть краща за неї будеш. Він тобою милуватися має. А ти до чого себе довела?

— Не про це я думаю, — сказала вона напівздивовано-напівображено.

— Як не про це, коли заміж за нього виходиш? Саме про це і повинна думати. Про що ж іще? Ходім до хати, поговоримо. Чого ми тут стоїмо?

— Краще тут сядемо. — Не дожидаючись Серпіліна, вона перша стомлено сіла на лаву.

— Поспішаєш, чи що? — спитав Серпілін, сідаючи на другий кінець лави.

Вона кивнула, здивувавши його цим.

— І куди ж поспішаєш?

— Ми йдемо з ним у загс розписуватись. Він наполіг, щоб сьогодні.

— І правильно зробив. Завтра вдосвіта в дорогу. Чого ж ти іншого від нього чекала?

— Хотіла перед цим поговорити з вами.

— Давно могла б.

— Не могла я… раніше. — Вона закусила губу. — Соромно було перед вами, бо сама йому на шию кинулась. Він перед вами ні в чому не винен. Тільки я одна.

— Слухай-но, Аню. — Хоч були в неї покусані губи й попід очима синці, але її обличчя, в цю мить сповнене душевної самовідданості, все одно здавалося Серпіліну прекрасним. — Не ображайся, якщо спитаю тебе про одну річ.

— Питайте про що хочете, — сказала вона, з тією ж готовністю до самовідданості.

— Коли ти за мого Вадима виходила, перед ним у тебе нікого не було?

Вона зашарілась і подивилась йому в очі.

— Ні… — І раптом зойкнула від власного здогаду. — Не міг він вам цього сказати про мене!

— А він нічого й не казав. Я сам тебе питаю, — мовив Серпілін, певний після цього спалаху, що вона сказала й казатиме йому правду. — І за той час, поки з Анатолієм не зустрілась, теж нікого не мала?