Читати книгу - "Останнє літо"

class="book">Вона нічого не відповіла на це, тільки сльози навернулися їй на очі, і вона сердито витерла їх долонею.

— От бачиш. Вадим у тебе був перший у житті. Анатолій — другий. А ти в нього, як я зрозумів, взагалі перша. Про що ж ти говориш? Про які свої провини? От уже істинно солдатська жінка, якої тільки побажати можна. Коли б у мене був другий син, кращої для нього й не шукав би. І Анатолій твій може вважати, що в сорочці народився.

Серпілін сказав усе це, бо хотів підняти її у її власних очах, зовсім не думаючи, що саме від цих слів вона й заплаче.

Він дивився на неї, чекав, коли вона перестане плакати, і думав про себе, що, мабуть, так гаряче доводив її правоту ще й тому, що це було самовиправданням для нього самого, для нього, котрий у свої п’ятдесят років, після довгого й добре прожитого життя з хорошою дружиною, виявляється, не має сили жити сам-один і всього лише через півтора року після її смерті може не тільки покохати іншу жінку, але й погано собі уявляє, як існуватиме без неї.

В тому, що відбувалося між Анею, яка з полегкістю плакала зараз біля нього на лаві, та її двадцятилітнім Анатолієм і між двома вже немолодими людьми — між ним та Барановою, — при всій відмінності була й подібність. І полягала вона в тому, що людям погано жити самотою, що вони не вміють і не хочуть цього робити, хоч інколи вдають перед іншими й перед самими собою, що і вміють, і хочуть…

— Як у тебе справи на роботі? — опитав Серпілін у Ані, коли вона відплакала своє і затихла.

— Без змін. Дівчата гарні, звикли одна до одної. Мене поважають… Що бригадиром стала, я вам ще взимку писала…

Вона помовчала, пригадуючи, що йому ще розповісти, потім зітхнула:

— Одній нашій минулого тижня про брата з Криму прислали: пропав без вісті. Коли б, як раніше, відступали, а то ж наступали, як же так — без вісті?

Пояснювати їй, чому й при наступі люди теж пропадають без вісті, було б довго. Та й чи потрібні їй були зараз ці пояснення?

Серпілін промовчав і спитав:

— А що шиєте?

— Як і раніше, гімнастерки-гімнастерочки. «Так, гімнастерки-гімнастерочки, — в тон її словам, у яких було щось пісенно-журливе, — подумав Серпілін. — Досі шили з відкладними комірами, а тепер із стоячими…

В них і воюють, в них і в землі лежать. І ті, на кого похоронні прийшли, і ті, про кого пишуть поки що: «Без вісті»…»

— Я тепер за атестатом не зможу від вас одержувати, — сказала Аня. — Ви скасуйте з першого числа.

— Сама над цим думала чи разом з Анатолієм?

— Сама. А що, це, може, неправильно?

— Якщо й правильно, — тільки наполовину. — Хоч плечі в старшого лейтенанта Євстигнєєва, згоден, широкі, але все-таки перекладати на них турботи, як прогодувати мою онуку, не бачу причин. Про тебе нехай старший лейтенант Євстигнєєв піклується, а про неї — дозволь мені.

— А коли він її вдочерити хоче? — спитала Аня навіть з якимось викликом.

— Бажання зрозуміле, коли любить тебе. Але розум підказує — онуку залишити на моєму утриманні. Потерпіти з цим, поки не відвоюємось.

Вона сказала «спасибі» самими губами, без голосу.

Слова «поки не відвоюємось» нагадали їй, що люди смертні і чи не рано старшому лейтенантові Євстигнєєву вдочеряти дівчинку, коли в нього попереду ще не закінчена війна. Вона стримувала себе, але любов і страх так заволали в ній, що таки вихопилися в словах:

— Ви тільки не одсилайте його від себе. Якщо можна.

Нехай з вами й далі буде. — І знову повторила: — Якщо можна! «Можна-то можна, — подумав Серпілін. — Та от чомусь не можна. Все-таки зважилась, заговорила про це! Все інше, мабуть, заздалегідь обміркували вдвох. А цього — ні! Це взяла на себе».

— Тільки йому не кажіть, що я вас просила! — мовила вона, підтверджуючи здогад Серпіліна.

— Ад’ютантом йому в мене вже не бути, — сказав Серпілін. — Незручно й не можна для нас обох. А на смерть його посилати ніхто не має наміру. Через два тижні напише тобі і де він, і ким він, і як життям задоволений.

Синова дружина зітхнула. Серпілін усе ще подумки називав її так. Зітхнула, хитнула головою, ніби сама собі відповіла на якесь запитання, і, звівши очі на Серпіліна, сказала:

— Мені їхати пора, а то не встигнемо сьогодні.

— А де ж твій наречений? — підводячись, спитав Серпілін. — Мабуть, біля машини чекає? Проведу тебе до нього.

— Ні, він у загсі. Чергу зайняв.

— Яка ж там тепер черга? — ідучи поруч з нею стежкою, спитав Серпілін.

— А там усе разом — одна черга, — пояснила вона.

І Серпілін згадав, що загс — це ж не самі одруження й народження, а ще й розлучення та смерті… Головне тепер, у час війни, — смерть. Довідки про одноразову допомогу. Довідки для пенсій. Так, звичайно, там багато людей. І, подумавши, що не дуже весело реєструватися в тій загальній черзі, сказав їй:

— Завтра, коли через Москву їхатиму, заїду чарку за вас випити. Коньяк мій, а ти картоплі з цибулею підсмаж. Тут не снідатиму, сподіваюсь на тебе. Знайдеться?

— Знайдеться. У мене й консерви є. Ви коли приїдете?

— А ти коли з нічної зміни повернешся?

Вона почервоніла.

— Мене сьогодні відпустили. Я не йду. Помінялася з подругою, потім відроблю за неї.

— Рівно о дев’ятій буду. — Серпілін подумав, що сьогодні в них остання ніч з Євстигнєєвим, коли буде наступна, невідомо, і додав: — Анатолію скажи, щоб не їхав сюди, по мене. Хай машину пришле на вісім тридцять, щоб прямо до корпусу під’їхала, а сам нехай чекає там, у тебе. Ясно?

— Добре.