Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Я розгубився… «Ну, а торти є?» — запитую. «Є!» — кричать.

Мені полегшало. І всій бригаді, що зі мною їздила. Але і в інші часи, у найзабезпеченіші, така казка може завести будь куди. В одному піонерському таборі мені діти усе якогось Дмитрієвського підсовували. «І пішов Іван-царевич у палац, а там сидить…» — «Дмитрієвський». Або: «І зібрались усі чудовиська разом: Соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Баба Яга, кіт Баюн, і прийшов до них із далеких країв сам…» — «Дмитрієвський». А згодом я довідався, що то начальник табору.

Я ні в чому не заперечував Великому Гумористові. Чим більше я з ним погоджуватимусь, тим кращим йому видамся. До того ж він говорив цікаво і про речі мені практично незнайомі. Я лише підтакував.

Поступово підходили футболісти, і розпочалась гра. Товстий Вітальна Юрашев дійсно грав непогано, у його грі була система, на яку він націлював свою команду. Звичайно він стояв у захисті і, коли суперники накочувались на нього, чекав, аби м'яч спрямували слабкому гравцю. Як правило, від таких гравців м'яч бодай на півметра, та все ж відскакує, не липне до ноги. Доктор кидався на нього, гарбав м'яча і мчав навстріч нападаючому клину. Поки усі загальмують та розвернуться, він уже далеко попереду, та не один, а із студентом — молодцем із спортивного інституту.

Я усе це розтовкмачив Дзюровському, і ми застосували контратаку. Стояли в захисті. Глухо.

Тоді Вітальна нову тактику застосував. Поставив Чорного Ящика біля наших воріт і через усе поле йому пасував. Народ гарячий, всі гасають, про Чорного Ящика забувають. А Чорний Ящик — чоловік холоднокровний, як машина, стоїть і жде собі. Потім отак беземоційно по воротах бух! — і штука.

Тоді ми іншу, контрнову тактику винайшли…

І так до дванадцяти. І рахунок у нас був, як у дворової дітвори, п'ятнадцять — двадцять один на їхню користь. А потім ще до голу, один — нуль на нашу користь. Словом, нічия.

Після цього на майданчику за ліфтом поговорили п'ять хвилин з усіма і знову до Дзюровського пішли. Лекцію дослуховувати.

Великий Гуморист продовжував:

— А от який номер я вважаю найцікавішим за останній час і хочу вам порекомендувати. Його придумав один київський автор — Чеповецький. Прочитайте його листа.

У тому листі мене стосувалось таке:

«… п'єса-клоунада для дитсадка… Тобі зараз переповім сюжет. У ній діють ляльки — заєць Федя і крокодил Гога. (Зауваж, не Гена.) І клоун Борис. (Це той самий хворий актор.)

Так от. Заєць Федя дуже розумний і веселий. Він робить зарядку, співає, читає по складах. У нього своя власна соска у вигляді морковки. Ще він показує фокуси — дістає у клоуна Бориса із-за пазухи і кишень яйця, іграшки, навіть гроші. А худорлявий крокодил Гога — нудний і похмурий. Він не вміє читати і лише любить зайців. Особливо Федю. Та для Феді це кепсько, тому що все, що крокодили люблять, вони з'їдають. І ось, коли Борис заґавився, крокодил проковтнув зайця. Тобто Федя щезнув. За допомогою дітей Борис здогадується, що Федя, певно, всередині Гоги. Сам Гога гордо мовчазний. Борис не губиться: бере дві телефонні трубки і пропонує одну проковтнути крокодилу. Таким чином можна перемовлятись із зайцем. Той повідомляє, що загалом жити у Гоги в череві можна, та лише там темно й нудно. Він просить надіслати йому електричну лампочку. Гога не заперечує, і лампочка запускається у черево. Тепер світло й видно, що у Гоги в череві страшенне безладдя, а підмести, між іншим, нічим… Борис надсилає зайцеві іграшки, віник, пропонує бажаючим дітям помандрувати до Гоги в черево, погратись з Федею.

Нарешті заєць починає бунтувати і проситься у дитячий садок до дітвори. Гогу мало не перевертає від цього. Проте випустити Федю він не може. Для цього треба його, Гогу, розсмішити. Тоді його паща від реготу розкриється, і заєць зможе вийти. Борис пропонує дітям влаштувати веселий концерт перед Гогиною пащею. Діти щиро виступають і смішать крокодила. Вони стають рачки, на голову, показують язики, читають вірші, танцюють, їздять на велосипедах. Та Гога, бо ж він недоумкуватий, розреготався через зовсім несмішну причину. Побачив дитячий малюнок на стіні, хлопчика невмитого… От і все…

— Ну то як? — запитав Великий Гуморист.

— Необхідно перетравити.

— Гаразд. Подумайте. І врахуйте, що один актор з двома ляльками робить чудо. Він не сам виступає перед дітьми, а робить так, що виступає ввесь дитячий садок. Гамузом. Адже можна і вихователів залучити. Більше нічого вам і Савелійовичу запропонувати не можу. Це найкраще. І на випадок відмови моя совість чиста. А тепер давайте пити чай і просто бесідувати. Розкажіть мені про вашу роботу і таємниці авіаційні.

Того дня я, здається, серйозно зрозумів, що виробництво гумору — такий самий вид людської діяльності, як і виробництво радіоприймачів. Можливо, лише менш кероване і більш цікаве.

РОЗДІЛ N+12

(В темному провулку ми спіймали Мурку…)

Далі поступальні в цирк події розгортались так. Не знаю, звідки Антон Савелійович знав про піонерський табір, але пораду він дав найточнішу. І саме робота з дітьми зробила мене справжнім клоуном.

До табору я потрапив просто. Напосів на комітет комсомолу. А вони після курсів для поступаючих школярів вельми мене поважали. Просився, просився… І зрештою відправили мене в табір радистом і керівником радіогуртка за ті ж гроші.

Почав я працювати. Спершу ми монтували світлові табло — цифри, всілякі лозунги. Така собі нейлонова реклама для сільської місцевості… Далі почали випускати щоденний концерт за заявками піонерів.

У кожному таборі є радіовузол. І ніхто толком не знає, як його використати. Одні «Маяк» на нею округу запускають, останні вісті пропагують серед живого світу. Другі сто разів улюблену платівку ставлять…