Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

яким зробив своє життя. У перші кілька тижнів після приїзду він показував мені Калькутту, повіз мене до свого клубу, познайомив із великими і заможними, але...— О’Ґунн зробив паузу.— Не було в тому душі. Важко було дивитись, як він плазує перед лейтенант-губернатором. От хто потрапить прямо в пекло, пригадаєте мої слова! Поводиться, як сучасний сатрап, а з Алеком обходився як із лакеєм.

— А його приятель Джеймс Бучан?

— Той змій? — хмикнув преподобний.— Ніякий він не приятель. Такі люди справжніх друзів не мають. Із людьми поводяться в залежності від того, що ті можуть для них зробити. Такий собі товар, який можна продавати і купувати, немов джут і гуму. Найкраще, що я можу про нього сказати: ставиться до індійців без особливого упередження. Не гірше, ніж до своїх робітників у Шотландії.

— Нам він сказав, що був дуже близьким із Мак-Олі,— зауважив я.— Схоже, смерть приятеля його дуже засмутила.

О’Ґунн скривився.

— І ви йому вірите, капітане? — Він сплюнув.— Та він такий приятель Алеку, як вовк ягняті! Вони з лейтенант-губернатором використовували Алека у своїх інтересах. Бучан просто трохи привітніше до нього ставився.

— І як же Бучан його використовував?

Він провів рукою по волоссю.

— Щоб про це дізнатися, капітане, мені знадобилося три місяці.

О’Ґунн підвівся і підійшов до вікна. Те, що він збирався розповісти, схоже, уже давно лежало тягарем на його плечах. Він спохмурнів, немов збирався вершити останній суд, принаймні міг би, якби був католиком. Повернувся і прихилився до віконної рами.

— Варто, мабуть, розказати із самого початку,— зітхнув він.— Як я вже казав, Алек проводив зі мною багато часу в перші два тижні після мого приїзду, але після цього я не бачив його майже місяць. Я поринув у роботу; не сумніваюся, що й він був зайнятий. Тоді раптом якось увечері він заявився до мене додому. Брудний, схвильований, нічого пояснити не міг. Щось белькотів про те, що вони перейшли межу. Явно випив багато. Господь знає, як йому вдалося дістатися до мене в такому стані.

Я впустив його і спробував заспокоїти, але він майже відразу заснув, тож я влаштував його на ліжку. Вранці, коли він протверезів, я запитав, що означали його слова, але він не відповів. Сказав, що то п’яні дурниці і я мушу все забути. Ця ситуація його дуже збентежила. Перед тим як він пішов, я нагадав, що колись був його другом і другом його дружини. Сказав, якщо захоче зі мною поговорити, я на нього чекатиму. Може, і не чесно було з мого боку згадувати Ізабелл, але я зробив це з благою метою.

— Що він відповів на це?

— Нічого. Просто подивився на мене і потиснув руку. Тиждень по тому прийшов на ранкову недільну службу, а потім ми пішли прогулятися в парк. Він повідомив, що багато міркував; що він робив дещо таке, чим не пишається, що може заплямувати пам’ять про Ізабелл.

Я не тиснув. Сказав, що не маю права його судити і що для Ізабелл можна все змінити, повернувшись до Господа. Після цього він став приходити до церкви регулярно, і мені дуже подобалося таке важливе поповнення парафії. Алек навіть почав час від часу допомагати мені тут, у притулку. Увесь цей час я відчував, що він щось замислює. І от два тижні тому він відкрив, що мав на серці.

То було в четвер увечері. Алек прийшов до притулку допомогти з вечерею. Після того як діти поїли, він вийшов на веранду покурити. Був чимось стривожений. Пригадую, що у нього навіть руки трусилися, коли припалював сигарету. Зрозумів, що він хоче зняти з душі тягар, тож підійшов і запитав, що його пригнічує. І він зізнався.

О’Ґунн замовк. Повернувся до нас спиною і знову подививсь у вікно. Упали перші важкі краплі дощу, залишивши цяточки на порохнявій землі саду. Я обережно, але наполегливо запитав:

— Що саме він розказав?

— Зізнався, що постачає повій для того покидька Бучана. Щоразу, коли Бучану кортить змастити колеса, щоб укласти угоду, або ж клієнти навідуються до міста і хочуть добре відпочити, Алек шукає для нього індійських куртизанок високого класу.

— Мак-Олі постачав Бучану проституток?

Обличчя О’Ґунна стало чорнішим за хмару.

— Боюся, так.

Не бачу в цьому ніякого сенсу.

— Навіщо людині на такій посаді це робити? Він же міг від цього ухилитися?

— Я поставив йому те ж саме запитання, капітане,— похмуро сказав О’Ґунн.— А він відповів, що це не новина. Займається цим уже багато років, іще відтоді, як був простим клерком. Спочатку він потребував грошей, і, наважуся припустити, кар’єрі його це теж не зашкодило. Саме Бучан допоміг йому так швидко піднятися вгору. Зрештою Алек відчув, що виходу немає. Якщо він припинить це робити, втратить заступництво Бучана. І коли вже на те пішло, якщо все розкриється, постраждає він більше за Бучана. Бучан — мільйонер. Скандал переживе, а от Алек втратить усе: кар’єру, репутацію... Усе.

— Що ж змусило його прийняти рішення, що з нього годі?

О’Ґунн підняв руки.

— Цього я не знаю. У мене склалося враження, ще тоді, коли він прийшов до мене п’яний, що якась ситуація стала останньою краплею. І коли він зізнався, залишилося відчуття, що чогось він не договорив, існує щось страшніше, чим він не готовий поділитися зі мною. Я вирішив не тиснути, сподіваючись, що, коли буде готовий, сам усе розповість.— О’Ґунн помовчав.— Тепер уже не розповість.

— Чи розказував він щось іще про свої стосунки з Бучаном? — запитав Не Здавайся.

— Небагато. Схоже, його мучили сумніви. Щось таке він робив для Бучана, про що шкодував. Але за всі ці роки він пройшов із Бучаном довгий шлях, так просто відректися від нього нелегко.

Ззовні пролунав дзвоник. О’Ґунн поглянув на годинник. Дощ уже лляв щосили. Повітря сповнилося металевим запахом свіжонамоклого ґрунту, десь сумно закричав дикий павич.

— Джентльмени,— сказав він.— Вибачте, мушу допомагати з обідом для дітей. Не проти, якщо ми продовжимо трохи пізніше?

Уперше, відколи ми знайшли тіло Мак-Олі, я відчув, що щось намацав. Не можна закінчувати розмову, доки не отримаємо від преподобного останню краплину інформації. Я б охоче сам допоміг готувати дітям обід, якби О’Ґунн іще щось розповів.

— Будь ласка, іще кілька запитань, преподобний,— попросив я.— Розкрити вбивство вашого друга дуже важливо.

— Так,— погодився він.— Гадаю,