Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

дрібничку: сходіть у банк і спитайте, на чий рахунок я щомісяця, першого числа, ось уже дванадцять років кладу по сто шістдесят доларів.

— Та я нікому й нічого, — каже Ерл. — Тільки прошу тебе: надалі більш не затримуйся надовго.

Я йому не сказав більш нічого. Бо й навіщо? Я давно втямив: якщо хтось щось уже забрав собі в голову, то переконувати його в протилежному — марна справа. А якщо вже він дійшов переконання, що просто повинен комусь щось про тебе розповісти, і то, звісно, для твого ж блага, — то вже пропаща справа. Я радий, що сумління в мене не таке хворобливе, аби мені доводилося всякчас няньчитися з ним, наче з охлялим щеням. Хто-хто, а я вже б не розмінювався на дрібниці, як оце він, аби, чого доброго, не отримати від своєї крамнички більше, ніж вісім відсотків прибутку. Боїться, авжеж, щоб не притягли його до відповідальності згідно із законом про драпіжництво, якщо витисне понад вісім процентів. І який тут у біса може бути шанс чоловікові у такому оце містечку й з отаким дріб’язковим господарем. Довірив би він мені свій бізнес, то я б за рік забезпечив його на все життя, ото тільки що він усе одно віддав би все на церкву чи ще на щось подібне. От кого я ненавиджу, так це підступних лицемірів. Котрі якщо самі чогось не тямлять на всі сто, мають неодмінно горлати про шахрайство й морально зобов’язані тут-таки доповісти кому слід. От я й кажу: якби я, хай би лиш трішки чогось не дотямивши у вчинках іншого, зразу ж записував його в шахраї-шулери, то я б запростяка відкопав би щось у його бухгалтерських книгах, і тоді навряд чи ви захотіли б, аби я вирішив, що маю обов’язково побігти із суплікою до третіх осіб, які й без мене більше в курсі справ, а хай і не в курсі, то все одно нічого мені пхати носа в чужі справунки. А він мені на це:

— Мої книги відкриті для всіх. Всяк, хто має — чи мав і гадає, що й досі має, — пай у моєму бізнесі, може перевірити це за книгами, будь ласка.

— Ото ж бо й воно, — кажу я. — Самі ви, звісно, їй не скажете. Сумління не дозволить вам. Ви тільки розгорнете перед нею книги, аби вона сама довідалася. А самі ви, своїм язиком, нічого, звісно, й не скажете.

— Та я зовсім не бажаю втручатися у твої справи, — каже він. — Знаю, тобі не дали тих можливостей, якими користався Квентін. Але ж і в матері твоєї життя склалося також нещасливо, і якщо раптом вона прийде сюди до мене й запитає, що спонукало тебе вийти зі справи, то мені доведеться їй розповісти. І не через ту тисячу, сам знаєш. Але, якщо факти й звітність не узгоджуються одне з одним, то з таким бізнесом далеко не заїдеш. І брехати я нікому не стану, ані ради себе самого, ані щоб брехнею прикрити когось іншого.

— Ну то що ж, — кажу я. — Бачу, оте ваше сумління — цінніший за мене крамарчук, адже йому не треба бігати з роботи додому на обід. Але не правити йому моїм апетитом! — кажу я, адже й справді, як його в дідька зладнати бодай щось, коли на шиї в тебе та клята сімейка, а матінка ж геть нікого й ніяк не контролює, от мов того разу, коли випадково уздріла, як один із них цілує Кедді, й цілий наступний день проходила в чорних сукні та вуалі, й навіть батько не міг випитати в неї нічого, бо вона тільки плакала-голосила, примовляючи: «Ой, померла моя донечка!» — а Кедді ж мала тоді вже п’ятнадцять років, і якщо вже тоді жалоба, то що ж надягати ще за три роки — волосяницю а чи щось із наждачного паперу? Чи ви гадаєте, я можу попустити, аби вона бігала по вулицях із кожним заїжджим комівояжером, кажу я, і щоб вони потім усім своїм колегам по всіх дорогах пасталакали, мовляв, як заїдеш у Джеферсон, то є там одна така, завжди готова. Хай я і не гордий чоловік, бо й яка тут може бути гордість, коли доводиться годувати повну кухню чорнюків та ще позбавляти головну божевільню штату її найкращої зірки. Ото блакитна, кажу я, кров, губернатори й генерали. Нам іще страшенно поталанило, що не було в нашому роду королів та президентів, а то б ми всі давно вже ганялись за метеликами в Джексоні. Було б воно, кажу, поганенько, якби така вродилася у мене позашлюбна дитина, то я хоч знав би: так, просто байстрючка та й годі, а тут уже ж і сам Пан Бог не відає достеменно, чия вона.

Отож за якусь хвильку докотилися й до нас звуки оркестру, то покупців одразу менше стало. Всі, до одного, подалися на ту виставу, в той балаган. Торгуються за двадцятицентового ремінчика, аби заощадити п’ятнадцять центів і віддати потім зграї заволок-янкі, які за дозвіл на таке пограбування добре як заплатять місту якихось десять доларів. Я вийшов на задвірок.

— Ну, — кажу я Джобові, — з такими темпами гляди, коли б рука твоя не приросла до того гвинта. Доведеться мені тоді взяти сокиру та й відрубати її. Поки ти тут із цими культиваторами намудлуєшся, то й посівна кампанія скінчиться, і чим ти тоді накажеш довгоносикові харчуватись? Шавлією чи що?

— А файно ті сурми їхні там витинають, — відповідає мені старенький Джоб. — Кажуть, є там у них один зух, що на пилці грає. Геть, як на банджо.

— Послухай-но, — кажу я. — Чи відомо тобі, скільки ті артисти дадуть грошей місту? Доларів десять, не більше! — кажу я. — Ті самі десять доларів, що Бак Терпін допіру поклав собі в кишеню.

— А за що ж вони дали Бакові Терпіну ті десять доларів? — питається він.

— За право давати тут свої вистави, — пояснюю. — Тепер ти втямив, яку мізерію вони платять місту?

— Себто вони дають нам виставу та ще й десять доларів платять? — не вірить Джоб.

— І то все, — кажу. — А скільки, як ти гадаєш, вони загре…

— І треба ж так! — чудується він. — То ви хочете сказати, що з них ще й гроші деруть, аби вони могли тут виступити? Та я б їм за те тільки десять доларів оддав, щоб подивитися, як отой зух там на пилці пильгучить! Виходить, що завтра я ще й у боргу лишуся перед ними: