Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

І після отаких розмірковувань який-небудь янкі-північанин іще почне забивати вам баки теревенями про те, що чорнюків треба вперед просувати. Гаразд! — скажу я. Рухай-просувай їх. Просунь їх так далеко, щоб південніш Луїсвілла й духу не лишилося їхнього. Бо коли я сказав йому, що за сьогодні й за суботу вони витягнуть з нашої округи щонайменше тисячу доларів, він мені відповів ось що:

— А мені й не жаль. Я ж можу собі дозволити віддати їм свого четвертака.

— Який там у біса четвертак! — кажу я. — На цьому ж не кінець. Ти приплюсуй сюди ще десять-п’ятнадцять центів, що ти віддаси їм за нікчемну двоцентову пачечку цукерок. А ще додай час, що ти гаєш ось цієї хвилини, слухаючи з роззявленим ротом їхній оркестр.

— Воно то й правда, — каже старий чорнюк. — Ну, якщо я доживу до вечора, то вони повезуть звідсіля і мої чверть долара, це вже достеменно.

— Ну то дурень дурнем ти будеш, — кажу йому.

— То й що? — відказує. — Я за це не стану сперечатись. Але якби дурість була злочином, то, либонь, не всі в’язні по тюрмах були б тільки чорношкірі.

Тут я зирк чомусь на вулицю й бачу: іде Квентіночка. А його й не встиг роздивитися зразу, бо хутчій за двері й дістав годинника з кишені. Рівно пів на третю, а ще ж сорок п’ять хвилин до кінця школи, де, як усі, крім одного мене, вважають, що вона якраз сидить і вчиться. А коли я визирнув із-за дверей, то найперше, що мені впало в око, була червона краватка її кавалера, і думка мені стрельнула: що це ще в біса за дженджик, що червоною краваткою хизується? Але вона квапиться швидше прошмигнути й знай поглядає на наші двері, тож я про нього подумав уже потім, коли вони пройшли. Невже, гадаю собі, вона аж так не поважає мене, щоб не тільки на зло мені уроки прогулювати, а ще й повз крамницю посміти отак нахабно пройти, сподіваючись, що я її не побачу? Але у двері вона не могла заглянути, бо сонце світило просто у дверний отвір, і в тіні збоку годі щось розгледіти — це все одно, що намагатися щось побачити крізь стовп світла від автомобільної фари. А я стою та й бачу, як вона йде: щоки розквецьовані, мов у найгіршого блазня, коси скручені й зліплені жужмом, а сукня… Якби котрась мемфіська повія за часів моєї юності вийшла на вулицю Ґайосо чи Бійлі, щоб світити стегнами й сідницями в отакій сукні, то вона вмить опинилася б за ґратами. Прокляття хай упаде на мене, якщо вони не навмисне так одягаються, аби всякому перехожому чоловікові закортіло простягти руку та й ляснути по тих спокусливих місцях. Стою ото, гадаю, і якому це дженджикові телепнуло в голову начепити червону краватку, і враз дотумкав, от ніби вона сама й підказала: так це ж один із тих артистів! Ну, я багато що здатен стерпіти, а то б уже й не знаю, що робив би. Отож коли вони звернули за ріг, я вискочив, без капелюха, і за ними. Щоб оце я так безкапелюшно, серед білого дня, та бігав за нею завулками, аби тільки добре ім’я матінки не заплямувати… Що я й кажу: якщо це в неї вроджене, то вже її не перевиховаєш. Єдине, що тільки можна тут зробити, це позбутися її, витурити за двері — хай іде до таких, як і вона сама.

Вискочив із завулка на вулицю, але за ними тільки смуга лягла. А я стою з непокритою головою посеред хідника, неначе вже й я схибнувся. Бо й що люди подумають? Що один із них ненормальний, а другий утопився, а третю чоловік із дому вигнав, то й решта сім’ї — психи. Таж я весь час відчуваю, як усі вони стежать за мною, мов коршаки які, тільки й чекаючи приводу, аби сказати: «Ну, я не дивуюсь, бо й весь час чекав чогось такого, адже вся родина їхня несповна розуму». Продали землю, аби послати його в Гарвард, а самі все життя податки сплачуємо владі штату за місцевий університет, який я тільки й бачив, що двічі на бейсболі їхню команду. А матінка заборонила навіть ім’я доччине згадувати, а батько перестав і в місто ходити, лише цілими днями засідав із карафкою — я ж бачив уночі подолок його нічної сорочки та босі ноги, й чув, як карафкою об склянку деренчить, аж поки наливати йому за нього почав Ті-Пі, а вона ж мені теперечки: «Ти не шануєш, не бережеш пам’яті свого батька!» А я їй на це: «Вже й не знаю, як її ще краще берегти, адже заспиртовано її таки непогано». Тільки якщо і я ненормальний, то Бог його знає, чим і як мені ненормальність свою виказати: на річку мені й глянути бридко, а як випити чарку віскі, то вже ліпше гасу з каністри… А що Лорейн їм скаже? «Хай він у мене й непитущий, але якщо ви хочете переконатися, що він мужчина, то я навчу вас як. Якщо я, — заявляє мені вона, — спіймаю тебе в гречці з якоюсь із цих шльондр, то сам знаєш, що я зроблю. Схоплю її за патли та так одшмагаю, що місця живого на ній не лишиться!» Отак вона каже, а я їй: «Що я не п’ю, так це ж моя особиста справа, але в ліжку мене тобі начебто ж вистачає?» А ще кажу їй: «Та я ж накуплю тобі стільки пива, хоч ванни пивні приймай, якщо ти так бажаєш, бо ж я шаную-поважаю чесну та й у ліжку роботящу»… Та щоб із тим слабесеньким здоров’ям матінки, щоб з усіма стараннями моїми підтримувати нашу репутацію… щоб воно отак не поважало моїх турбот про неї, що з брудякою змішує і своє, й моє, й матінчине ім’я, виставляючи і себе, й всіх нас на посміх людський?!

Десь вони так спритно п’ятами накивали, що й не видно ніде. Либонь, укмітила мене позаду та й шаснула в інший завулок — і з ким? Із галапасом заїжджим, циркачем триклятим у червоній краватці, що хто не гляне та й подумає, і яка ж то воно бісова душа, що начепив на шию собі червону ганчірку? Ну, а хлопчак той знай до мене заговорює, і я й незчувся, як підписався за отримання, а тоді й