Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

10.3

 

«Він провів у камері менше доби. Його допитував розшук – не «випалювачі». На скільки його вистачить? Годин на п'ять, а якщо пощастить – до завтрашнього ранку. У мене мало часу. Рада поки вірить незрозуміло у що, але довго це не триватиме», – Міка коротко подякувала за інформацію і пішла раніше, ніж Мавк знову повернув на лице благодушну посмішку.

– Та не засмучуйтесь ви так…

Двері зачинилися й обірвали його фразу.

«Я знову одна проти всього світу. Даріан не зрозуміє. Він дав мені можливість затихнути, поки все не вляжеться. Винний знайдеться, це правда. Керрейт щойно переступив закон і не кине справу на самоплив. Можливо, не заради мене – заради своїх зневажених принципів. Я б і рада відступитися… Як сказав Мавк, службове становище – добра річ, краще за нього тільки родинні зв'язки. Але губернатор не пробачить ні собі, ні мені. І я не пробачу. Та мені вже самій цікаво, хто вбив Уфіна», – Міка рушила до магістрату, на ходу шукаючи поглядом візника.

Майже третя… Спізнюватись не хотілося.

Знайомий екіпаж знайшовся у провулку між Службою у справах сиріт та транспортною компанією.

«Я можу дізнатися більше, ніж вони. Брікк побачив у мені легенду, Рейн і далі показує історії. Втекти зараз – визнати, що світ не змінити. Вічно ховатися, переїжджати, чути натяки у кожному слові… Ні, я не відступлюсь. І я не дозволю Ріану бруднити руки», – Міка зупинилася, не наважуючись одразу кинутися в задуману авантюру.

Скоса зиркнула на помпезну будівлю міського управління, з якої майже зійшла побілка, озирнулася на розшук…

– Тиморе, ви знаєте, де казарми Ради?

Візник, вирваний із полуденної дрімоти, сполохано підхопився:

– Рада? – забурмотів, нічого не розуміючи. – Казарми?

Довелося повторити.

– Десь біля моря, – невпевнено припустив він. – Наче неподалік порту… Туди? – спитав приречено.

Міка кивнула. Досить відсиджуватися і сподіватися, що відповіді прийдуть самі собою. Настав час визнати: ця справа стала особистою тої миті, коли губернатор піддався на шантаж Ната Лиски.

– Суниці не хочете? Дружина із села привезла. Каже, солодка як мед!

– Дякую. – Міка залізла на сидіння й відсунула новесенький козуб, наповнений недостиглими ягодами. – Пахне чудово.

Майнула зрадлива думка про те, що всі навколо ніби змовилися, намагаючись її нагодувати. Невже люди так різко подобріли? Чи відчувають загрозу, що йде від «пані доглядачки», і підсвідомо намагаються їй догодити?

«Геть параною», – наказала собі Міка.

Надкусила зелену ягоду й скривилася від кислоти, що обпекла губи. Подумала, що з медом було б непогано, і накрила козуб великою серветкою, захищаючи від усюдисущих комашок. Певне, ще дозріє.

За міркуваннями про Раду та вибрики долі дорога пролетіла непомітно.

Порт зустрів звичною суєтою. Птахи кричали, вічно квапливі торговці гасали туди-сюди, через стукіт снастей і вантажів шум прибою ледь розрізнявся.

– Це не воно? – Тимор махнув на довгу будівлю з перекошеним дахом. – Онде, біля сміттєзвалища?

– Ні. Думаю, нам треба до того кінця складів. – Міка вказала потрібний напрямок. – Там споруди нові, та й взагалі набагато тихіше. Ви залишайтеся тут, я пройдусь.

Як не дивно, вона легко вгадала потрібну будівлю: коло неї стовбичив «випалювач»-охоронець і з кислою міною спостерігав за бурхливим життям вдалині. Побачивши гостю, він сухо кинув комусь усередину:

– Попередьте пана Брікка, що…

Що саме «що», Міка не розчула – на сусідньому складі впав стелаж із пляшками і дзвін розбитого скла заглушив інші звуки.

– Трясця!.. Втретє за сьогодні! Ми збанкрутуємо! – супроводжував шум розпачливий крик.

Височенний чоловік виметнувся із двостулкових дверей і попрямував до набережної, не забуваючи бурмотіти прокляття на адресу чужинців, що розмістилися поряд. «Випалювач» вдоволено посміхнувся.

Брікк з'явився за кілька хвилин.

– Ви пунктуальні. Прошу. Ні, не до казарм. Зараженого небезпечно тримати поряд із людьми.

«З людьми… Не «з іншими людьми», як сказали б, наприклад, про хворого на застуду», – зауважила Міка, переступаючи погризений жуками поріг.

Ех, якщо її здогади правильні… Доведеться добряче попрацювати. Вона сподівалася, що розум Брікка це витримає.

– Обережно, підлога місцями прогнила, – попередив він досить привітно.

Це не було марнуванням слів, бо в напівтемряві старого сараю ледь розрізнялися навіть великі предмети.

Міка схилила голову, придивляючись до трухлявих дошок, помітила кілька іржавих цвяхів, що небезпечно стирчали вістрями догори, й переступила дірку, проломлену чиєюсь ступнею. Сповільнила крок, звикаючи до напівтемряви, і лиш тоді роззирнулася уважніше.

Потріскані стіни, крихітне віконце під стелею, ще й павутиння пасмами звисало з балок… Тут не прибирали і не намагалися зробити приміщення хоч трохи житловим. Навіщо старатися? Проклятий – не людина, йому пил не заважає.

– Стілець? – люб’язно запропонував Брікк. – Водички?

– Не треба, дякую. Ніж, будь ласка.

– Навіщо? – помітно отетерів він.

– Вузли зав'язані на совість. Не думаю, що їх можна розв'язати. Послухайте, це ваше болото і все таке, але… Скажу прямо: чаклунство не робиться руками, ногами, очима чи іншими органами. Навіть слова не грають особливої ​​ролі. Важливий розум, а його, самі розумієте, не зв'яжеш. Звідси і традиція спалення, до речі. Чаклувати важко, коли… Не знали? А я ось цікавилася історією.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍