Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Розділ 33. Колекція

— Ось ми і прийшли, — Найт нарешті зупинився біля якихось дверей.

Відкрив замок ключем і запросив Олену всередину. Приміщення було обладнане електричним підсвічуванням, яке неприємно різало очі, що вже відвикли від яскравого світла.

— Що ж, можете милуватися колекцією, — іронічно сказав Найт.

Олена озирнулася. Величезна кімната була заставлена стелажами. І нагадувала майстерню, чи навіть скоріше підсобку. На полицях лежало багато предметів. Мабуть, тисяча, не менше. Предмети були звичайними: столярні, слюсарні інструменти: всякі молотки, викрутки та стамески; приладдя для прибирання приміщень: щітки, віники та совки; різні дрібнички, типу скриньок і статуеток; кухонне приладдя: ступки, вінчики, сита; дитячі іграшки: кубики і пірамідки та інша всяка всячина. Це і є колекція?!! Ні, мотлохом би, мабуть, Олена це не назвала — часом траплялися потрібні в побуті речі, але все ж таки і колекцією назвати різношерсте зборисько звичайних буденних предметів язик би не повернувся.

— А я вас попереджав, що нічого нового ви не побачите, — посміхнувся Найт, зловивши на собі здивований погляд екскурсантки.

Олена пильно вдивлялася в експонати і намагалася зрозуміти, в чому підступ. Навіщо принцу потрібно складати в одному місці стільки нічим не примітних речей. Недарма Маріелла посміювалася при згадці про захоплення принца. Втім, принаймні один із тих, хто бачив колекцію, знайшов у ній щось варте уваги.

— А чому Його Пресвітлість вважає, що екскурсія у вашу скарбницю — заняття цікаве?

— Справа в тому, що всі ці предмети, цілком звичайні для вас, давно вийшли тут з ужитку. Їх замінили на електричні аналоги. Але для батька вони дорогі, як пам'ять про ті часи, які він ще застав.

Тепер ситуація трохи прояснилася. Предмети, зібрані в колекції Найта, морально застаріли для Запасного Світу, але не настільки, щоб стати раритетними, тому нічого, окрім усмішки, у Маріелли не викликають, а от Северин при погляді на них відчуває ностальгічні почуття, тому колекція здається йому цікавою.

Справді, Олена давно зауважила, що рівень техніки Запасного Світу трохи випереджає земний. Прислуга використовує для прибирання електричні підлоготери, садівники орудують електросекаторами, та й у представників інших професій є чудові електродевайси. Що ж, все це чудово, але не пояснює, навіщо Найту збирати всякий мотлох.

Олена почала розглядати предмети по другому разу. Вона не збиралася звідси йти, доки не докопається до суті. Не даремно ж натерпілася страху в темному підвалі, поки чекала принца?

Впертість незабаром увінчалася успіхом. Олена таки роздивилася щось цікаве. Але не на полицях. У дальньому кутку приміщення між двома стелажами причаїлися ледь помітні невеликі двері. Причому, вони теж замикалися на ключ.

— Осяяний Найте, а що це за кімната? Там зберігаються експонати, що не помістилися сюди?

— Я не знаю, куди ведуть ці двері, — знизав плечима Найт, — ключ давно втрачений.

Так Олена й повірила. Напевно, саме за цими дверима принц і зберігає все найцікавіше.

— Подумаєш, ключ загубився, — вирішила спровокувати Найта Олена. — Замок можна і зламати. Невже вам не цікаво, що там?

— Не цікаво. Раніше у підвальних приміщеннях жила прислуга. Після одного з капітальних ремонтів минулого століття працівникам відвели затишні кімнати у прибудовах палацу. Підвальні приміщення стали занедбаними, ключі поступово загубилися. Коли я був дитиною, зламав із цікавості кілька замків. Усі приміщення виявилися схожими одне на інше як дві краплі води. Крихітні кімнатки з ліжком та шафою. З того часу я втратив інтерес до зламування тутешніх замків.

Олена слухала Найта не дуже уважно. Вона то дивилася на двері, то оглядала колекцію. Начебто впала в якийсь транс. Їй почало здаватися, що колись вона тут уже була. Обстановка знайома до болю. Раптом клацання і сліпуче світло. Що це? Принц увімкнув якесь додаткове освітлення? Ні. Ці відчуття народжувалися у голові. Олена зрозуміла, чому все тут їй раптом почало здаватися знайомим. З заблокованої ділянки пам'яті виплив віршик, розказаний колись дуже давно маленькій Льолечці люблячою бабусею.

В темнім і страшнім підвалі буде вихід, він же вхід.
Буде тисяча предметів, лиш один узяти слід,
Що дає вогню свободу і вміщається в руці,
Стане він тобі в нагоді, не забудь, візьми собі.

Олена прокрутила рядки в голові кілька разів. Вона зовсім не сумнівалася, що в них ідеться саме про цей підвал, в якому зараз вона знаходиться, і саме про ці предмети, які зараз перед очима. Залишалося загадкою, що мається на увазі під фразою "вихід, він же вхід". Маються на увазі двері, що причаїлися між стелажами? Але куди через них можна увійти чи куди вийти? Гаразд, подумає про це пізніше. Нині важливіше виконати інструкцію.

Інструкція, прямо скажемо, здавалася підозрілою. Знову треба щось взяти у Найта. І це ще бабуся делікатно висловилася. Вже називала б речі своїми іменами — поцупити. Але якої б неприязні Олена не відчувала до вказівок з вірша, минулий досвід підказував, що краще їх виконати. Принаймні, монета, яку довелося позичити у Найта, ох як стала у нагоді. Цього разу необхідно було взяти те, «що дає вогню свободу і вміщається в руці». Що це? Ліхтарик? Навряд. Він хоч у руці і поміщається, але дає не полум'я, а світло. Тоді, може, це мають бути сірники?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍