Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

Розділ 14. Сухим не вийти тобі із води

Лера та Уляна  вбігли до класу майже перед самим дзвінком. Їм довелося затриматись після попереднього уроку. Зайнявши свої місця поруч з Андрієм, дівчатка поспішили дістати підручники та конспекти. Ксенії Майроуз у кабінеті ще не було.

Повернувши голову до дошки, Лера скривилася від обурення. На ній було написано нову тему.

— Ми що, вже закінчили з гоблінами?

— Ніби, так. — зітхнув Андрій, теж подивившись на дошку. — Мені другокурсники казали, що вони будуть на іспиті. А нам дали лише одну лекцію. Думаю, пані Майроуз задасть прочитати самостійно.

— Складеш мені компанію? — підперши кулаком щоку, поцікавилася дівчинка.

Андрій кивнув, водночас щось розглядаючи у підручнику.

— До речі, коли? — відірвавшись, ледь чутно спитав хлопчик.

Зрозумівши, що він запитує про пошуки другого елемента, вона знизала плечима. Це завдяки амулету вони проводили стільки часу разом. Лера підсвідомо не хотіла, щоб пошуки закінчувалися.

Відвернувшись від Андрія, дівчинка вже вкотре оглянула клас. Він помітно відрізнявся від інших. У ньому переважав готичний стиль. Найбільше увагу привертав масивний викладацький стіл з ніжками у вигляді левових лап. Крім, звичайно, великих вікон з вітражами. Вона вже встигла оцінити чарівних істот, зображених на них.

Ксенія Майроуз з'явилася у класі за хвилину після дзвінка. З минулих уроків вбрання її не сильно змінилося. Все та ж закрита сукня та рукавички. Зате вона добре вписувалася в інтер'єр кімнати. У ній було щось загадкове.

Пройшовши до столу, жінка обвела студентів поглядом.

— Сьогодні на уроці ми проходитимемо химер. А до гоблінів повернемося наступного тижня! Якраз встигнуть доставити опудало гобліна. — повідомила вона. — Вам пощастило. 

Лера полегшено видихнула. Дяка, що не змусила самостійно все вивчати. Хоча вона б залюбки вчила цю тему без наочного посібника. 

Химер вони мали вивчати одразу за гоблінами. З ними проблем не було. Кожен, хто хоч трохи цікавився грецькою міфологією, чув про них. А істота, яку вони проходитимуть, була аналогом.

Але, як виявилося, Лера знала лише один вид — тіло та дві голови: одна левова, друга — кози; замість хвоста була змія. Загалом, повний набір Лериних кошмарів. І це не вважаючи, що отрута химер — смертельна для всіх живих істот.

— Битися з химерами за допомогою магії марно. Вони не сприйнятливі до неї. — продовжувала лекцію викладачка. — Але, на щастя, химер на планеті лишилося небагато. І ви навряд зустрінетесь з ними.

— Давай посперечаємось, що на території герцогства знаходиться хоча б одна химера. — прошепотів Андрій, нахилившись до вуха Лери. Дівчинка його веселий настрій не поділяла.

— Скажіть, а вони можуть мешкати на всіх материках? Якою є ймовірність, що в гірських печерах Киритони химера не живе? — Андрій таки вирішив підняти руку і поставити запитання.

— Відсотків сімдесят! Печери були давно вивчені, і химер у них не виявлено. — відповіла Ксенія Майроуз.

Лера переможно подивилася на Андрія.

— Але ще тридцять відсотків залишаються. — прошепотів він, наполягаючи на своєму.

Лера знизала плечима, сперечатися з ним їй не хотілося. Вона вже відчувала, що Андрій хоче запропонувати знайти доказ, що ці монстри мешкають на території країни. І буде дуже добре, якщо знадобиться просто шукати інформацію у книгах. Він же не ідіот шукати їх наживо?! Лера тихо хмикнула, згадавши, що колись сама його так назвала.

Коли викладачка почала розповідати про інші види химер, Андрій та Лера перестали розмовляти. Впіймавши на собі погляд Ксенії Майроуз, Лера захотіла стати невидимою. 

До самої перерви вони сиділи мовчки, намагаючись записувати все, що казала викладачка.

* * *

Ніщо не підтверджувало, що була середина грудня. Вдень було тепло, температура падала лише вночі. Іноді в повітрі кружляли сніжинки, але вони танули, не встигнувши долетіти до землі.

 Відсутність снігу засмучувала Леру. Хіба це зима? У дитинстві вона з дідусем часто ходила кататися на санчатах. Або вона з Уляною будувала будинки зі снігу, а коли було багато дітей, влаштовували снігові бої. Подруги практично завжди поверталися додому мокрими та з розчервонілими обличчями, за що часто отримували від бабусь. Але хворіли вони дуже рідко.

Проте в останні роки снігу випадало все менше, а іноді під час зимових канікул його зовсім не було.

Дивлячись на шкільний сквер, Лера з тугою згадувала, як весело було у дитинстві. Вона б точно не хотіла жити у теплих краях.

«До речі, а де дівчата?» — покрутила головою Лера. Їй довелося затриматись після уроку, а подруги написали контрольну раніше. Вона сподівалася, що її зачекають, але було очевидно, що вони пішли додому.

Зітхнувши, Лера попрямувала геть із території школи. До гуртожитку було десять хвилин пішки, не занудьгує. Якоїсь миті її погляд упіймав у натовпі знайоме обличчя. Зрадівши, дівчинка прискорила крок.

  — Андрію! Златарев! Почекай! — гукнула вона.

Почувши крик, він зупинився. В руках у нього була маленька коробка. Порівнявшись із ним, Лера поцікавилася, що це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍