Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

— Аа… — відмахнувся Андрій. — Потрібно віднести нашому Тутанхамону макет планетної системи, доки він не вліпив мені Жабу.

— Кому? — розсміялась Лера, Андрій говорив про якогось викладача.

— Професору Мілену! Він уже пішов додому! Тепер я йду до водяного млина, його будинок недалеко! — пояснив Андрій, посміхнувшись. — Не хочеш скласти компанію? А то плеєр сів, а мені нудно!

Лері захотілося зобразити жест «рука — обличчя». Звичайно ж, вона лише чудова альтернатива плеєра. Інакше Андрій згадав про неї в останню чергу. Або взагалі не згадав би… Ображатись було безглуздо — це ж Андрій!

— Якщо почекаєш, поки я занесу сумку, то так.

Хлопчик кивнув, і вони пішли у бік гуртожитку.

* * *

Біля старого водяного млина стояв невеликий доглянутий двоповерховий будинок. Андрій натиснув на дзвінок на вхідних дверях. Їм довго ніхто не відкривав.

— Він, мабуть, на млині! — почухавши потилицю, хлопчик спустився з ґанку.

Підлітки зазирнули до млина.

— Професор Мілен! — покликав Андрій, коли вони опинилися всередині. — Професор Мілен! Дивно… Сказали, що він уже тут…

— Може, пішов у місто? — припустила Лера. — Чекатимемо?

— Звісно. Вибору немає. Пішли ще пошукаємо.

Пройшовши далі, вони переконалися, що професора немає й тут. Андрій злився сам на себе, що не здав роботу вчора. Обійшовши млин, він поставив коробку з макетом на лаву. Лера, щоб не відставати, поспішила слідом.

 Вони сподівалися, що професор десь недалеко. Раптом Андрій почув, як за рогом хтось ходить. Хлопчик і дівчинка поспішили туди, звідки долинав звук. Але там нікого не було. Засмутившись, Андрій пнув ногою листя, що встилало землю. Їх тут було так багато, що вони покривали всю територію біля млина.

— Та ну… — вилаявся хлопчик, зробивши ще кілька кроків. — Ми так можемо до вечора тут тинятися! Може, повернутися до школи та попросити декана подзвонити йому?

— Напевно… — закінчити фразу Лері не вдалося. Зойкнувши, вона впала в яму, яка ховалася під шаром гілок та листя.

 Яма була шириною півтора метра, в глибину — приблизно три метри. Коли підлітки наступили на гілки, ті не витримали їхньої ваги, і полетіли вниз. Приземлилися вони на щось м'яке, схоже на листя.

— Ну блі-і-ін… — підвівши голову, Андрій з обурливо глянув на місце, де вони щойно стояли. — Звідки тут ця яма?

Хлопчик прислухався до себе — начебто нічого не зламано. Але радіти було рано. Поруч тихо стогнала Лера. Їй не пощастило об щось ударитися головою. Кілька хвилин дівчинка лежала, дивлячись на хмари, що пропливали по небу. Голова гула, праву ногу вона взагалі не відчувала.

Можливості самостійно вибратися назовні не було. Залишалося тільки чекати порятунку в особі професора Мілена, чи ще когось. На крики Андрія ніхто не приходив.

Нарешті, коли біль у потилиці вщух, Лера змогла повернути голову. Відразу вона не помітила, але тепер розглянула, що в одній зі стін були двері завалені гілками.

— Дивись! — Лера потягла Андрія за рукав, щоб він звернув увагу. — Звідси є вихід!

Андрій ще раз подивився вгору, а потім разом із Лерою почав звільняти двері від гілок. Ручки не було, але вистачило одного поштовху, щоб двері зіскочили з петель та впали. Вони вже настільки прогнили, що одразу обсипалися. За нею знаходився прохід.

Перезирнувшись, дівчинка та хлопчик запалили світло на кінчиках паличок. Вибір був невеликим: або сидіти тут, чекаючи на допомогу, або шукати вихід самим.