Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

видовищем для людини чи принаймні особисто для Джезаля. Удома він би зараз перебував у своїй безпечній квартирі, міцно спав у теплому ліжку. Минулої ночі не спав жоден з них. Її довгі холодні години вони провели в тиші, сидячи на вітрі, виглядаючи в темряві силуетів на рівнині та чекаючи. Чекаючи світанку.

Дев’ятипалий похмуро глянув на сонце, що сходило.

— Майже час. Вони скоро надійдуть.

— Так, — стуманіло пробурчав Джезаль.

— А зараз послухай мене. Лишайся тут і пильнуй воза. Їх удосталь, і дехто з них, скоріш за все, обійде нас іззаду. Тому ти й тут. Розумієш?

Джезаль ковтнув. У нього стиснуло горло від напруження. Думалося йому лише про одне: як це несправедливо. Як несправедливо те, що він мусить померти таким молодим.

— Гаразд. Ми з нею підем отуди, поперед пагорба, станемо серед каміння. Більшість із них, гадаю, піде туди. Як вскочиш у халепу, гукай нас, але якщо ми не прийдемо, то... роби що можеш. Може, ми будемо зайняті. Може, будемо мертві.

— Мені страшно, — промовив Джезаль. Він не збирався цього казати, та тепер це вже, здавалося, не мало значення.

Утім, Дев’ятипалий тільки кивнув.

— Мені теж. Нам усім страшно.

Ферро з лютою посмішкою на обличчі закріпила в себе на грудях ремінці сагайдака, затягнула на одну дірку далі перев’язь із мечем, натягнула рукавичку для стрільби з лука та поворушила пальцями, посмикала за тятиву. Все вийшло вправно, швидко й було готове до насильства. Вона готувалася до бою, у якому, цілком імовірно, могли загинути вони всі, з таким виглядом, із яким Джезаль, мабуть, готувався провести вечір у корчмах Адуа. Її жовті очі виблискували в напівтемряві завзяттям, наче вона не могла дочекатися початку. Він ще ніколи не бачив, щоб вона здавалася щасливою.

— Вона не здається наляканою, — промовив він.

Дев’ятипалий насуплено поглянув на неї.

— Ну, може, вона й не налякана, але я б не хотів її наслідувати. — Він трохи постежив за нею. — Часом людина, що надто довго прожила в небезпеці, почувається живою лиш тоді, коли їй у спину дихає смерть.

— Так, — пробурмотів Джезаль.

Тепер йому стало зле від вигляду пряжки на власній перев’язі, руків’їв його шпаг, які він так гордо начистив. Він знову ковтнув. Хай йому грець, у нього в роті ще ніколи не було стільки слини.

— Спробуй подумати про щось інше.

— Наприклад?

— Що завгодно, що допомагає тобі триматись. Маєш родину?

— Батька та двох братів. Як сильно вони мене люблять, не знаю.

— Тоді хрін з ними. Діти є?

— Ні.

— Дружина?

— Ні.

Джезаль скривився. Раніше він тільки тим і займався, що грав у карти й наживав ворогів. За ним ніхто не сумуватиме.

— Тоді кохана? Тільки не кажи мені, що тебе не жде якась дівчина.

— Ну, можливо...

Але він не сумнівався, що Арді вже знайшла іншого. Вона ніколи не здавалася надміру сентиментальною. Можливо, треба було їй освідчитися, коли він мав таку можливість. Принаймні тоді хтось міг би за ним ридати.

— А в тебе що? — пробелькотів він.

— Що саме? Родина? — Дев’ятипалий спохмурнів і безрадісно потер обрубок свого середнього пальця. — Колись була. А зараз є інша. Родину не обирають, а приймають ту, яку дають, і беруть від неї все, що можна. — Він показав на Ферро, а тоді на Кея. — Бачиш її, його та себе? — Він плеснув Джезаля по плечу. — Ось моя родина зараз, і я не збираюся втрачати сьогодні брата, ясно?

Джезаль повільно кивнув. Родину не обирають. Від неї беруть усе, що можна. Потворні, дурні, смердючі, дивакуваті — тепер це, здавалося, не мало значення. Дев’ятипалий простягнув руку, і Джезаль якомога міцніше стиснув її своєю.

Північанин усміхнувся.

— Тоді удачі, Джезалю.

— Навзаєм.

Ферро стояла на колінах біля одного з дзюбатих каменів, тримаючи однією рукою лука з накладеною стрілою. Вітер малював візерунки у високій траві на рівнині внизу, скуб нижчу травичку на схилі пагорба та пощипував оперення семи стріл, що рядком стирчали перед нею з землі. У неї лишилося всього сім стріл.

Цього й близько не вистачало.

Вона дивилася, як вони під’їздять до підніжжя пагорба. Дивилася, як вони злізають із коней і дивляться вгору. Дивилася, як вони затягують ремені на своїх подертих шкіряних обладунках і готують зброю. Списи, мечі, щити, один-два луки. Вона полічила їх. Тринадцятеро. Вона мала рацію.

Але це не дуже втішало.

Ферро впізнала Фінніуса, який сміявся й показував угору, на камені. Покидьок. Як буде така можливість, вона застрелить його першим, але ризикувати, стріляючи з такої відстані, було безглуздо. Скоро вони надійдуть. Підуть відкритою місцевістю, попхаються під гору.

Вона може застрелити їх тоді.

Вони почали розходитися, поглядаючи на камені з-за верхніх країв щитів і шурхочучи чоботами в високій траві внизу. Її вони ще не побачили. Попереду був один хлоп без щита, який видирався схилом із лютою усмішкою на обличчі, тримаючи в кожній руці по блискучому мечу.

Вона без поспіху відтягнула тятиву й відчула, як та підбадьорливо впивається їй у підборіддя. Стріла влучила йому посеред грудей, пробивши шкіряний нагрудник. Він повалився на коліна, кривлячись і задихаючись. Піднявся, спершись на один із мечів, зробив один хисткий крок. Друга її стріла врізалася в його тіло просто над першою, і він знову впав на коліна, окропив схил кривавою слиною, а тоді перекотився на спину.

Але було ще вдосталь інших, і вони досі надходили. Найближчий сховався за великим щитом і поволі просувався вгору схилом, тримаючи щит перед собою та намагаючись не виставити ні дюйма плоті. Її стріла з глухим ударом влучила у край важкого шматка дерева.

— С-с-с-с, — просичала вона й висмикнула з землі ще одну стрілу.

Знову відтягнула тятиву, ретельно цілячись.

— Йой! — скрикнув він, коли стріла прошила йому оголену щиколотку. Щит здригнувся й захитався, а тоді відсунувся вбік.

Наступна її стріла дугою пролетіла в повітрі та проштрикнула йому шию просто над краєм щита. По його шкірі забулькала кров, він вирячив очі й повалився на спину, а щит з’їхав слідом за ним зі схилу. Із нього стирчала її згайнована стріла.

Але на цього вона витратила забагато часу та стріл. Вони тим часом уже добряче просунулися схилом і опинилися на півдорозі до перших каменів, перебігаючи зигзагами то ліворуч, то праворуч. Вона висмикнула з