Читати книгу - "Розколоте небо"

закопав хліб і не здав державі!». А потім смердючу рогожу власноруч прикріплю на вашій хаті! – Ганна вишкірилася.

– Чому? – спитала Варя. – Чому ти така стала? Ми ж їли з однієї миски…

– До чого тут миска?! – скрикнула Ганна. – Гадаєш, якщо народилася із золотою ложкою у роті, то тобі все дозволено? Усе навколо повинно бути твоїм?! Землі – твої, луки – твої, будинок під бляхою – тобі, навіть березовий гай – і той твій! Ти гадаєш, мене не брали завидки?

– Ти мені заздрила, – сумно промовила Варя, – але ж ми всі робили все, щоб ви не бідували.

– Усе? – хмикнула Ганна. – Зробили з нас наймитів і думали, що так буде вічно? Ваш час минув! І не потрібно мені дорікати тією мискою борщу!

– Ми ж усе ділили навпіл, – нагадала Варя. – Люди повинні пам’ятати добро, – сказала вона задумливо. – Хай би що там було, ми всі маємо залишатися людьми і знати, що живемо під одним небом, а небо… Воно одне на всіх.

– Ти як була дивакувата, так нею і залишилася, – глумливо сказала Ганна. – Колись ти пиріжки ділила навпіл зі мною, а я поділю небо! – вона хіхікнула. – Бери собі половину! Хлопці! – крикнула, виходячи з хати. – Знайшли? Ні? Тоді ходімо далі!

Варя не витримала. Вона віддала Сашка Василеві, упала на ліжко і розплакалася. Подушка приглушувала її ридання, а у Варі перед очима стояло побачене. Потім чомусь знову згадалися подаровані намисто і чобітки. Від тих спогадів ставало ще болючіше на душі.

Розділ 62

Биков проводив нараду у сільраді одразу ж після повернення з району. Лупіков, Жаб’як, Ступак і Щербак прибули вчасно. Ось що значить партійна дисципліна! Григорій Тимофійович доповів однопартійцям, що село не виконує план хлібозаготівель. Критична ситуація у всьому районі, але потрібно думати у даному випадку не за них, а за свій колгосп. Биков розповів, що сусідні села вже занесли на «чорну дошку», є загроза, що у всьому районі заборонять будь-яку торгівлю і села будуть оточені загонами НКВС.

– Хоча мало хто ризикне покинути село, – розмірковував Биков, міряючи широкими кроками приміщення. – Уведений у містах паспортний закон не дасть змоги селянам без документів втекти з села, не виконавши плани заготівель. Є наказ про те, що таких саботажників будуть ловити і повертати на місця проживання, – Григорій Тимофійович почухав потилицю. – Якщо, звичайно, не заарештують за свідомий саботаж, – додав він.

– Все одно тікають, – зауважив Щербак.

– Куди? – розвів руками Биков.

– Хто в міста, хто на шахти. Є такі, що намагаються потрапити у Росію.

– Як вони туди потраплять? Хто їм продасть квитки на потяг? Це ж заборонено!

– Залізнична колія проходить не так вже й далеко, – пояснив Щербак. – Чоловіки знаходять місце, де потяг стишує хід, там чіпляються, залазять у товарні вагони і їдуть. Уже не один був випадок, коли так виїздили, влаштовувалися на новому місці і забирали своїх рідних. У нашому селі таких випадків ще не було, але скоро будуть.

– Чому ви так вважаєте?

– Бо люди у скруті, їм нема чого їсти, – сказав парторг.

– Нема чого їсти?! – підскочив Биков як ужалений. – Нема у тих, хто виробив по сорок трудоднів на рік, колупався на своєму городі, а тепер саботує здачу хліба! Тільки й думки, як обдурити державу й де сховати хліб. Чи хтось із них сидить голодний? Маю великий сумнів.

– Почали мерти люди від голоду, – неголосно сказав Щербак.

– Це правда? – Биков витріщився на голову сільради.

– За останній час, – Жаб’як підвівся, – померло кілька осіб. Сусіди знайшли померлими у своїй хаті Островерхових.

– Хто такі? – глипнув на нього Биков.

– Самотні старі.

– Ось бачите! Вони віджили свій вік і тихо пішли від нас. А ще хто?

– Знайшли при дорозі незнайомого чоловіка, – продовжив Максим Гнатович, – скоріш за все, то був жебрак.

– Не хотів працювати в колгоспі, легше піти з простягнутою рукою, – пояснив Биков. – Напевно, замерз. Далі.

– Померла самотня жінка Іваницька Надія. Їй було п’ятдесят років. Знайшли її у своїй хаті, була вся пухла.

– Теж померла від старості. Що вдієш? Ще хтось?

– У вдови Одарки Сиротенко померла дитина трьох років.

– Семен Семенович, – звернувся вже до голови колгоспу Щербак, – поясни, чому у неї померла дитина.

– Звідки я знаю?! – обурено сказав він й одразу почервонів до самої маківки.

– Тоді поясню я, – голосно сказав Щербак. – Нещодавно ти саморуч забрав у вдови годувальницю – її корову. Дитина опухла з голоду і померла, а корова вдови чомусь опинилася на твоєму подвір’ї.

– Доповідай, – звернувся до голови колгоспу Биков, – як таке трапилося.

– Вона винна державі й відмовилася платити, бо сказала, що нічим. У неї в рахунок сплати податків була вилучена корова. Я отримав її в рахунок своїх відсотків за вилучене збіжжя, – пояснив Ступак.

– Сідай! Усе зрозуміло. Ти вчинив так, як веліла твоя громадська совість.

– А як щодо померлої від голоду дитини? – не вгамовувався Щербак.

– Від якого голоду?! – закричав Биков. – Нема ніякого голоду! Я не хочу навіть чути це слово! Запишіть собі на лобі і навчіть комсомольців: голоду немає! За одне таке слово можна потрапити за ґрати! Усе це куркульські вигадки! Недобиті куркулі вигадують жахливі історії про голод у країні. Вони роблять все для того, щоб підірвати довіру до радянської влади, до комуністів. Ми повинні обрубувати такі спроби при самому корені. Тому тобі, Кузьма Петрович, раджу тримати язика за зубами і думати, що кажеш.

– Люди не хочуть іти на роботу, – продовжив Щербак, – бо лежать вдома слабкі, з пухлими ногами та животами. Нещодавно не вийшла на роботу Віра Ляшенко. Я зайшов до неї, а жінка лежить мертва. Вона не змогла встати з ліжка, бо не мала сил. Жінка виглядала дуже виснаженою: голова ніби збільшилася у розмірі, тіло обтягнуте жовтою безкровною шкірою, загострилися вилиці, руки висохлі, дуже тонкі, очі збільшені. Вона померла, широко відкривши очі й рота. Усе це свідчить про голодну смерть.

– Ти лікар? – посміхнувся Биков. – Лише спеціаліст може визначити, від чого померла людина. Можливо, вона була хвора на сухоти або іншу виснажливу хворобу. Можливий такий варіант?

– Можливо, – погодився Щербак, – але сусіди розповідали, що у Віри вже з тиждень не було у роті ані росинки. Сусіди їй вносили кілька разів поїсти, але ж у них самих не вистачає харчів. Тому жінка залишилася наодинці зі своєю бідою…

– Усе! Досить! – зупинив Щербака Биков. – Не будемо сваритися і з’ясовувати причину смерті. Померла, тож нехай собі спить вічним сном. У нас є важливіші справи.

Биков доповів, що потрібно щось негайно робити, щоб не попасти на «чорну