Читати книгу - "Розколоте небо"

дошку». Голова колгоспу запропонував свій варіант.

– Давайте здамо посівний фонд, – сказав Семен Семенович.

Підрахували: якщо здати зерна вісімдесят відсотків, то все одно не вистачить для виконання плану.

– Доберемо податками населення, – вніс пропозицію Лупіков.

– Зачекайте, – взяв слово Кузьма Петрович. – Майже все зерно вивезли у район. Залишили на посівну настільки мало, що не вистачить і на одне поле. І тепер ці мізерні запаси ще зменшаться? Що тоді залишиться на посів?

– Озимих трохи посіяли, а весняна посівна ще не скоро, – сказав Лупіков. – До того часу щось вигадаємо. Зараз потрібно виконати план – це наше головне завдання. Можна, наприклад, вилучити сіялки, віялки, жатки, борони тощо. Усе це скласти під замок до весни. Там можна буде обміняти все це на посівне зерно або продати інвентар і купити посівний матеріал. До того ж порання по господарству відволікає колгоспників від роботи. Порпаючись на своїх городах, вони не хочуть іти на роботу в колгосп. Навіщо їм усе те добро, якщо немає коней і землі?

Биков розплився у задоволеній усмішці і заплескав у долоні.

– Єдине правильне рішення! – сказав Биков. – Ось у кого потрібно тобі, Кузьма Петровичу, повчитися! Доведіть до відома активістів про вилучення у населення сільськогосподарського інвентарю. Так і зробимо. Негайно здамо більшу частину посівного матеріалу. А тепер я повинен перейти до питання номер два, – об’явив Биков.

Григорій Тимофійович дав завдання зробити подвірний обхід і перерахувати не лише худобу і птицю, а й кожне дерево, кожен кущ.

– Всі-всі дерева і кущі? – поцікавився Семен Семенович.

– Який же ти недалекий! – зітхнув Биков і розтлумачив: – У садках фруктові дерева та кущі, з яких можна зібрати ягоди. Якщо селяни отримують дохід у вигляді яблук, груш, смородини чи там аґрусу, то що з доходу треба робити? Правильно! Платити податки. По кількості дерев і кущів буде нарахований податок.

– А якщо яблуня не вродить і на ній не буде жодного яблука? – поцікавився Ступак.

– То вже проблеми яблуні і її господаря, – вичавив на обличчі посмішку Биков. – А наша проблема – зібрати податки. Зрозуміло?

Щербак мовчки підвівся, кивнув усім «Бувайте!» і поспішив додому. Чому ніхто його не чує? Чи не хоче чути? Чи причина у ньому самому? Щось не зрозумів? Але ж люди у селі справді почали вмирати від голоду. На хуторі Надгорівка спорожніли вже дві хати з десяти. І чому не йде з голови почуте від одного колгоспника: «Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися – хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком»?

Розділ 63

Марічка зайшла до Чорножукових. Варя не бачила подругу з тиждень і ледь її пізнала. Молода жінка схудла, зблідла і змарніла, вона насилу переставляла ноги. У родини Мовчанів відібрали геть усе. Ті крихти харчів, що залишилися не знайдені активістами, вони ділили на всіх.

– Їмо раз на день, – пояснила Марічка, – щоб хоча б не померти з голоду. Мати вже не підводиться з ліжка – нема сили. Чи то від недоїдання, чи від того, що п’є багато води, щоб не так хотілося їсти, у неї сильно набряк живіт. Сама стала така худюща, аж страшно дивитися, а ноги повні, пухлі. Литки так рознесло, що шкіра не витримує і лопається. Подивилася я сьогодні на її ноги і жахнулася, – розповідала Марічка. – Із тріснутої шкіри почала текти сукровиця.

– Який жах! – промовила вражена почутим Варя. – А як же Сонечка?

– У мене пропало молоко, – тихо мовила Марічка. – Те, що ти давала, я їй згодувала. Залишилося трохи буряків, тож варю їй на воді і тією солодкою водичкою напуваю. Є ще кілька гарбузів. Відварю шматочок, замотаю у марлю і даю смоктати дитині. Чомусь багато плаче, – пожалілася Марічка. – Чи то від такої їжі животик болить, чи, може, хворіє – не знаю.

– Я тобі ще дам глечик молока, – сказала Варя. – Тільки так, щоб Василь не дізнався, бо в нього батьки теж голодують.

– То залиш собі. Ми якось переб’ємося тим, що є.

– Нас не врятує невеликий глечик молока, а Сонечці зможе допомогти, – сказала Варя. – Ти тільки одразу багато не давай, розведи з водою і закип’яти, – порадила вона подрузі.

– Добре. Спасибі тобі, – подякувала Марічка. – Ми знаєш, що вирішили?

– Що?

– Поїде Павло у Сталіно, туди, де вони жили раніше.

– Навіщо?

– Якщо пощастить, то влаштується у місті на роботу, буде отримувати хліб, тоді забере нас усіх до себе.

– А де там жити?

– Люди копають землянки і живуть якось, – пояснила Марічка. – Краще вже жити у землянці, ніж померти у власній хаті голодною смертю.

– А ти впевнена, що він повернеться за вами? – обережно запитала Варя.

– Я знаю, що він мене не кохає, – сказала Марічка, – але зараз мова йде вже не про любов, а про життя. Впевнена, що він не залишить свою дитину.

– А як він без паспорта, без документів поїде?

– Буде нишком пробиратися ночами. Як і на чому йому їхати? – гірко посміхнулася жінка. – Пішки піде.

– А ти чула, що усюди стоять міліцейські кордони і нікого не пропускають?

– Чула, хоча не розумію, чому.

– Як кажуть, «щоб куркулі не проникли у міста».

– Я буду молитися вдень і вночі, щоб він дійшов, – сказала Марічка. – Іншого виходу у нас немає. Якщо не забере нас Павло, ми за місяць усі згинемо.

– Неправда! – Варя обняла подругу за худенькі плечі. – Ми виживемо, повинні вижити! – підбадьорливо сказала Варя і додала: – Хоча б заради дітей. Ми з тобою ще погуляємо на весіллі мого Сашка і твоєї Сонечки. Чи ти проти?

– Чому ж? – Марічка кволо посміхнулася. – Я тільки «за»!

Розділ 64

Знову до Чорножукових прийшли активісти. Мета у них була та сама – зламати саботаж. Рішуче налаштовані, вони увірвалися до хатини Павла Серафимовича, коли Варя вдягала бабусі випрані теплі шкарпетки. Батько Варі чаклував над машинкою для маленького Сашка – хотілося зробити так, щоб колеса-котушки крутилися, коли малий почне ходити і тягати іграшку за собою на мотузці.

– Будемо добровільно здавати хліб державі чи знову саботаж? – похитуючись, запитав Лупіков.

Було помітно, що перед виконанням «важливої місії» він добре хильнув. Позаду нього шкірив зуби Йосип Пєтухов. Ганна нишпорила по хаті очима голодного хижака, який вийшов на полювання і вже відчуває запах здобичі.

– Здав би добровільно, – спокійно сказав Павло Серафимович, продовжуючи шилом довбати дірку у котушці, – але ж нема чого.

– Варко, – стривожилася бабця, – хто тут?

– Відпочивайте, – відповіла Варя, вкриваючи теплою ковдрою стареньку, – то до батька зайшли знайомі.

– Значить, саботуємо здачу хліба? – запитав Лупіков. –