Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

самоврядування (навіть місцеве самоврядування! – В. Ч.), люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури».

Тут комуністична ідеологія змушена була сказати «а», але сказавши «а», мала б сказати і «б» – у тому смислі, що проти цих утисків російського царизму в «братньому союзі двох народів, російського та українського» і боровся гетьман Іван Мазепа, адже царизм таки й справді «люто придушував все українське», «присікаючи прагнення до створення української державності», але натомість як і перше, як і віки до того, обзивав гетьмана… зрадником.

Але ж це російський царизм і той же Петро I зрадили Україну, перекреслили Переяславські угоди, підписані Богданом Хмельницьким і їхнім царем Олексієм Михайловичем, і душили її, знищуючи все національне та перетворюючи її на російську провінцію.

Перебуваючи на засланні в Орській кріпості, Тарас Шевченко, солдат Оренбурзького окремого корпусу (5-й батальйон) із «найсуворішою» забороною писати і малювати, потай записував новонароджені рядки до «захалявної» книжечки, у тім числі й «Іржавець».

Наводимо мало не крик, німий, безгучний і від того ще страшніший, ще в більшому відчаї, що краяв серце поету:

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказати

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

Бо – «отак її воєводи, Петрові собаки, / Рвали, гризли…»

Так ось до «Іржавця» така післямова, такий коментар у томі другому, с. 468:

«У поемі «Іржавець» виявилась цілком природна ненависть Шевченка до гнобителів українського народу».

І далі: «Герцен, зокрема, писав: “Добровільно приєднавшись до Великоросії, Малоросія виговорила собі значні права. Цар Олексій заприсягся їх зберігати. Петро I, під приводом зради Мазепи, лишив лише тінь від цих привілеїв. Єлизавета і Катерина запровадили там кріпацтво. Нещасна країна протестувала, але чи ж могла вона встояти перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все… однаковим льодовим саваном рабства”». І далі коментатор додає: «Цим і пояснюється дещо однобічна оцінка Шевченком діяльності Петра I, його колоніальної політики, що виявилась у посиленні соціального й національного гніту на Україні».

О. І. Герцен (Собрание сочинений в тридцати томах, 1956, т. VII, с. 227) [23].

Коментарі, як кажуть, зайві.

Гетьман Іван Мазепа намагався зупинити цю лавину, що котилася на Україну з півночі – вал за валом, а в результаті він – зрадник (предатель).

І тут напрошується умовивід: якщо в Україні, ніби вільній і незалежній, принаймні самостійній, ганьблять і сьогодні того, хто боровся за її волю, хто одним з перших розпочав боротьбу за незалежність та самостійність рідної країни, то яка ж вона вільна і незалежна? Очевидно, вона все ще не виборсалася з того жахливого валу, що, котячись із півночі, накрив її ще триста з чимось років тому саваном рабства.

І ту лавину, що котилася з півночі, породив і спрямовував на Україну він, цар Петро I, котрий нині носить гордий титул – Велікій…

В Українській Радянській Енциклопедії (УРЕ) обережно сказано, що Петро I Велікій (неодмінно – Велікій) «проводив політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України…» – інших на той час не було.

Проводив. Що було, то було. Але на більше – хоча б згадати про знищення ним Батурина, коли з його садистського наказу вирізали всіх мешканців гетьманської столиці, починаючи з немовлят, в УРЕ не вистачило духу і зваги. Ще, мовляв, сприймуть за націоналістичний виступ проти «великого русского народа». Або дріб’язковий, мовляв, факт, не вартий уваги. Ще б пак, Петро I і сьогодні в Росії – цар і бог. І головний ідеологічний натхненник, творець її імперії, яку й сьогодні там мріють відтворити і неодмінно з Україною в якості імперської провінції. Його в нинішній Росії куди тільки не тулять. Ось хоча б кілька – за відсутністю місця, – прикладів. Воєнна академія РВСН ім. Петра Велікого (повна назва: «Орденов Ленина, Октябрьской революции, Суворова военная академия ракетных войск стратегического назначения имени Петра Великого», так би мовити, великого ракетника). Це не лише вищий воєнний учбовий заклад, а й великий дослідницький центр у галузі воєнної і технічної науки.

Ім’ям Петра Великого названий найбільший у світі діючий неавіанесучий ударний бойовий корабель – важкий атомний ракетний крейсер «Петр Великий», що входить до складу Північного флоту Росії.

Музей антропології і етнографії імені Петра Велікого Російської академії наук у Санкт-Петербурзі.

Лікарня Петра Велікого (з 1918 по 1994 pік – лікарня ім. Мечникова) – одна з найбільших лікарень у Санкт-Петербурзі, що є клінічною базою Північно-Західного державного медичного університету ім. Мечникова…

А ще його ім’ям названо велику затоку в Японському морі біля берегів Росії – як бачимо, і ракетник, і вчений, і медик, і… Такий він. Одне слово – Петро Велікій.

А хтось, який прозивався Якимом Глинським (роки народження і смерті невідомі – такий він відомий), український – хоча насправді, мабуть, малоросійський хохол – живописець і ювелір початку XVIII століття, з Чернігівщини, у 1716 році намалював ікону під назвою «Пречиста».

Іконописець під терміном «пречиста» мав на увазі Богородицю, бо це один із її титулів. («Перед іконою Пречистої Горить лампада уночі» – Т. Шевченко.) Також це назва двох церковних християнських свят (перше 15 серпня – день смерті Богородиці, друге – 8 вересня, день народження Богородиці).

Так ось, згадуваний іконописець-живописець, намалювавши ікону «Пречиста», зобразив на ній… Петра I. В компанії з Петром II та деякими українськими старшинами.

Менше десяти років минуло звідтоді – хоча злочинність строку давності не має, – як Петро I сплюндрував Батурин, заливши його кров’ю, а вже опинився на іконі під назвою «Пречиста» – моліться йому, малороси, які йому у 1708–1709 і наступних роках – як і попередніх – були не до вподоби. Виходить, самі жертви й вознесли свого убивцю-ката, зарахувавши його до рангу «пречистого» – такі ми. Тепер маємо свого пречистого, даруйте. Але дарма іконописець старався, підлабузництвом займаючись. Як самі росіяни кажуть: «черного кобеля не отмоешь добела»… Навіть використовуючи всі намагання й силкування українських підлабузників Петра І, яких і сьогодні доста…

P. S. Возвеличення завойовника Петра І – не поодинокий випадок. Чингісхан створив монголо-татарську імперію, що стільки завдала