Читати книгу - "Процес"

треба відразу повертатися до банку, як він уявляв собі, можна й тут залишитися.

– Я належу до правосуддя, – признався священик. – З якої речі мені чогось хотіти від тебе? Правосуддя не хоче від тебе нічого. Воно прийме тебе, коли ти прийдеш, і відпустить, коли ти підеш.

Розділ 10

Кінець Кінець

Увечері напередодні тридцять першого дня народження K. – було близько дев’ятої години, пора, коли на вулицях уже запановує тиша, – до його помешкання зайшли два добродії. Бліді й гладкі, вони були в сюртуках та циліндрах, що їх, здається, і з голови ніколи не знімали. Після невеличких формальностей біля дверей квартири, пов’язаних із тим, що прибульці приходили вперше, вони повторили ті самі формальності, щоправда, в значно більшому обсязі, перед дверима К. А той, хоч йому й не повідомили про їхній прихід, сидів, теж вбраний у чорне, на стільці поблизу дверей і повільно натягав нові, дуже вузькі в пальцях рукавички, увесь його вигляд свідчив, що він чекає гостей. К. одразу підвівся і з цікавістю приглядався до них.

– Отже, вас послали по мене? – запитав К. Чоловіки кивнули головами, кожен немов показав циліндром на свого напарника. К. подумав, що він чекав зовсім іншого візиту. Він підійшов до вікна і ще раз подивився на темну вулицю. Майже всі вікна на протилежному боці вулиці теж були темні, чимало вікон закривали штори. В одному освітленому вікні кількаповерхового будинку гралися за сіткою немовлятка й намагалися, ще невправні, зіпершись на рученята, перелізти зі свого місця. «По мене прислали старих другорядних акторів, – подумав К. і озирнувся, щоб іще раз пересвідчитись у тому. – Намагаються вколошкати мене якнайдешевшим способом». К. раптом обернувся й запитав:

– У якому театрі ви граєте?

– У театрі? – здивувався чоловік, у якого аж сіпнулись вуста, і повернувся до другого за порадою. Той другий поводився мов німий, що бореться зі своїм упертим організмом. «Вони не готові до запитань», – сказав собі К. і пішов надягати капелюха. Уже на порозі добродії хотіли взяти К. попід руки, але він сказав їм:

– Спершу ходімо на вулицю, я не хворий. – Одразу за дверима вони вчепились у нього так, як К. іще ніколи не ходив із жодною людиною. Вони підперли його ззаду плечима, проте рук назад не закрутили, а обплели їх своїми руками, затиснувши внизу долоні К. завченим, дуже вправним і невідпорним рухом. К. ішов поміж ними мов розіпнутий, і вони втрьох утворили таку єдність, що, якби кому заманулось когось убити, попадали б усі троє. То була єдність, яку можуть утворити тільки мертві.

Під ліхтарями К. часто намагався, хоч як важко йому доводилось, краще роздивитися проводирів, бо в сутінках власної кімнати він їх бачив не дуже виразно. Можливо, це тенори, думав він, дивлячись на їхні важкі подвійні підборіддя. Їхні бездоганно чисті обличчя виповнювали йому душу огидою. Ще він бачив їхні руки, які то протирали кутик ока, то чухали верхню губу, то розгладжували складки на підборідді.

Помітивши ті руки, що ненастанно немов вичищали обличчя, К. зупинився, стали і його проводирі; вони дійшли до краю пустого, безлюдного майдану, навколо тиснулись будинки установ.

– Чому це прислали саме вас! – не так запитав, як просто крикнув К. Чоловіки вочевидь не знали відповіді і стояли, опустивши додолу вільні руки, немов санітари, що чекають, коли хворий рушить з місця. – Я далі не піду, – мовив К., намагаючись з’ясувати, яка буде реакція. На ці слова чоловіки навіть не мали потреби відповідати, вони лиш і далі цупко тримали його за руки і спробували зрушити з місця, проте К. опирався. «Скоро мені сила не знадобиться, а тепер я застосую її всю», – думав К. Йому спали на гадку мухи, що, мало не вириваючи собі лапок, намагаються відірватись від липкої стрічки. Його проводирям доведеться непереливки.

Аж тут, піднявшись сходами на майдан з якогось завулка, перед ними постала панна Бюрстнер. Певності, чи то справді вона, не було, але схожість просто приголомшувала. Але К. було байдуже, чи справді то панна Бюрстнер, він лише раптом збагнув усю марність свого опору. Хіба це геройство, якщо він опирається, якщо він тепер завдає цим добродіям клопоту, якщо, боронячись, пробує натішитись останньою примарною подобою життя? К. пішов далі, щоб радість, яку він, скорившись, дав цим добродіям, передалась трохи і йому. Вони ще терпіли, що К. сам вибирає дорогу, і він пішов вулицею, якою ступала десь попереду панна Бюрстнер, і не тому, що хотів її наздогнати, не тому, що хотів бачити її якомога довше, а лише тому, щоб не забувати про засторогу, яку вона для нього означала. «Єдине, що я можу тепер зробити, – казав він собі, і сумірність його кроків із ходою проводирів підтверджувала його думки, – єдине, що тепер мені під силу, – до кінця зберігати спокійну ясність розуму. Я завжди прагнув двома десятками рук хапатись за все на світі, а до того ж задля мети, яку годі схвалити. Тут я схибив. Невже я маю тепер показувати, що однорічний процес нічого не навчив мене? Невже я маю загинути як нетямуща людина? Невже потім казатимуть про мене, ніби ще тільки на початку процесу я вже прагнув завершити його, а тепер, коли настав кінець, хочу почати його знову? Я не хочу, щоб про мене пішла така поголоска. Я вдячний уже за те, що в останню путь мене проводжають ці напівнімі й безтямні добродії, і мені залишено змогу самому сказати необхідне».

Жінка тим часом повернула в якийсь завулок, але К. міг тепер обійтися й без неї і покладався лише на своїх проводирів. Усі троє в цілковитій згоді вийшли на осяяний місяцем міст, чоловіки наслідували кожен навіть найменший рух К., і, коли він повернув трохи вбік, розвернулись і всім гуртом підступили до поренчат. Вода здригалась і мерехтіла під місяцем, омиваючи маленький острівець, де, наче збиті докупи, громадились дерева та кущі. Поміж них, тепер, правда, невидна, тягнулася посипана жорствою доріжка з затишними лавами, на яких К. полюбляв недбало випростатись улітку.

– Я не хотів тут зупинятись, – проказав він своїм проводирям, соромлячись їхньої запопадливості. Поза спиною К. вони лагідно мовчки дорікнули один одному за ту помилкову зупинку, потім рушили далі.

Вони пішли вуличкою, що піднімалась угору, на ній де-не-де стояли й походжали поліцаї: то десь далеко, а то й зовсім близенько. Один поліцай із пишною бородою та рукою на ефесі шаблі немов зумисне підступив ближче до гурту, що таки видавався підозрілим. Чоловіки мов прикипіли до землі, поліцай