Читати книгу - "Процес"

начебто вже відкрив рота, але К. силою потягнув своїх супутників уперед. Потім він зчаста обережно озирався, дивлячись, чи не йде поліцай за ними, а коли весь гурт завернув за ріг, пустився бігти, чоловіки попри велику задишку мусили бігти теж.

Отак вони притьмом вийшли з міста, що тут майже без усякого переходу межувало з полем. Неподалік від іще суто міських споруд чаїлася занедбана і страшна мала каменярня. Тут чоловіки зупинилися, може, тому, що це місце з самого початку було метою їхньої подорожі, а може, тому, що виснажились і не могли бігти далі. Тепер вони вже пустили К., що мовчки чекав їх, поскидали циліндри та обтерли хустинками спітніле чоло, водночас роззираючись навколо. Все осявав місяць, надаючи кожному предметові природності та спокою, більше ніде нічого не світилося.

Після обміну невеличкими люб’язностями з приводу того, як виконувати дальше завдання, – чоловікам, здається, не сказали, як розподілити функції, – один з них підступив до К. і зняв з нього піджак, жилетку і нарешті сорочку. К. мимоволі здригнувся від холоду, і чоловік легенько, заспокійливо ляснув його рукою по спині. Потім дбайливо склав речі, немов колись їх ще мали вдягати, хай навіть не найближчим часом. Щоб К. не сидів без руху на таки холодному нічному повітрі, він узяв його попід руку і став походжати з ним, тим часом як другий чоловік шукав у каменярні якогось підхожого місця. Знайшовши, махнув рукою, і перший чоловік підвів туди К. Місце було біля схилу, з якого брали камінь, одна забута брила лежала долі. Чоловіки посадили К., прихилили його до каменю й задерли йому голову. Попри всі зусилля, яких вони докладали, і всі намагання К. допомогти їм, його поведінка була вкрай неприродна й силувана. Один чоловік просив іншого, щоб той на якусь мить дав змогу йому самому покласти К., але й так виходило не ліпше. Зрештою вони надали К. пози, що аж ніяк не була кращою від уже спробуваних. Тоді один чоловік розстебнув сюртука і з піхов, що звисали з обв’язаного навколо жилетки пояса, дістав довгого тонкого двосічного різницького ножа, підняв його вгору і перевірив при місячнім сяйві, чи він гострий. Знову почалися взаємні люб’язності, один чоловік простяг ножа над К. іншому, той над К. знову повернув його назад. К. тепер достеменно знав: його обов’язок полягає в тому, щоб самому схопити ножа, якого передають над ним з рук до рук, і проткнути себе. Але він цього не зробив, а тільки покрутив іще вільною шиєю і обдивився навколо. Він не міг остаточно довести свою спроможність і забрати в начальства всю роботу, і за цю останню його помилку відповідає той, хто не дав йому потрібної на те сили. Погляд К. натрапив на горішній поверх найближчого до каменярні будинку. Немов блимнуло світло – то розчахнулись обидві половинки вікна і якийсь чоловік, що здалеку здавався на тій висоті худим і миршавим, вихиливсь якомога далі з вікна, ще далі простягаючи свої руки. Хто він? Друг? Добра людина? І він співчуває йому? Прагне допомогти? Невже він тільки сам? Невже це всі? Невже ще можна допомогти? Невже ще є не згадані відмовки? Логіка, правда, несхитна, але людині, що хоче жити, вона не перешкода. Де суддя, що його він ніколи не бачив? Де те високе правосуддя, до якого він ніколи не доступився? К. випростав руки і розчепірив пальці.

Але на горлянку К. уже лягли руки одного добродія, тим часом як другий глибоко вгородив ножа йому в серце і двічі прокрутив його там. Гаснучим зором К. іще бачив, як чоловіки, над самим його обличчям притулившись один до одного щоками, спостерігали його смерть. «Немов собаку!» – обурився К., сором, здавалось, мав пережити і його.

Додаток до роману «Процес»

Незакінчений розділ

До Ельзи

Одного дня, коли К. уже от-от мав виходити з роботи, йому подзвонили й вимагали негайно з’явитись до канцелярії суду. Його застерегли, що непокора матиме тяжкі наслідки. Його нечувані заперечення, – мовляв, допити непотрібні, не дають і не можуть дати жодних результатів і він на них більше не ходитиме, незважаючи ні на телефонні, ні на письмові запрошення, а посланців викидатиме за двері, – всі до одного записані до протоколу і вже багато йому нашкодили. Чому він не хоче скоритись? Адже хіба судді не намагаються, незважаючи ні на час, ні на кошти, добрати ладу в його вкрай заплутаній справі? Невже він заважає їм зумисне, змусивши їх зрештою вдатись до насильства, якого до нього досі ще не застосовували? Сьогоднішнє запрошення – це остання спроба. Він може робити, що йому заманеться, але нехай подумає, що високе правосуддя не дозволить жартувати з собою.

А К. уже попередив Ельзу, що прийде цього вечора до неї, і через те не міг з’явитись до канцелярії; він зрадів, що таку зневагу до правосуддя можна виправдати візитом до Ельзи, хоча, звичайно, ніколи не мав звички виправдовуватись і, напевне, не пішов би до канцелярії, навіть якби не мав цього вечора жодних інших зобов’язань. І все ж, добре усвідомлюючи своє право, К. запитав по телефону, що станеться, коли він не прийде. «Тоді вас знайдуть», – була відповідь. «І мене покарають за те, що я не з’явився доброхіть?» – знову запитав К. і засміявся, чекаючи того, що йому доведеться почути. «Hi», – прозвучала відповідь. «Чудово, – мовив K., – тоді який мені сенс іти сьогодні до канцелярії?» – «До вас прагнуть не застосовувати насильних методів правосуддя», – відповів дедалі слабший і зрештою вже нечутний голос. Украй кепсько, що вони цього не роблять, думав, виходячи, К., треба таки спробувати дізнатись, які ті насильні засоби.

Не вагаючись, К. поїхав до Ельзи. Затишно вмостившись у кутку екіпажа й засунувши руки до кишень плаща, – надворі холоднішало, – К. споглядав ожвавлені вулиці. З певною втіхою К. думав про те, що правосуддю, в разі, якщо воно справді функціонує, він створив неабиякі труднощі. Він не сказав виразно, з’явиться до канцелярії чи ні, отже, суддя його чекає, можливо, навіть чекають усі збори, проте К., надто вже розчарувавши галерею, не прийде. Не знаючи перешкод із боку правосуддя, він їде туди, куди йому заманеться. На якусь мить К. завагався, чи не назвав він часом візникові через власну розвіяність адресу судової канцелярії, і тому якомога гучніше повторив Ельзину адресу; візник, не мовивши й слова, тільки кивнув головою. Згодом К. мало-помалу забув про правосуддя і все його