Читати книгу - "Ловець снів"

де він розлетівся на тисячу уламків. Після цього він вибіг із будинку. Сила, що сиділа всередині нього, від якої його штука затверділа, а очі, здавалося, стали завеликими для орбіт, покинула його, дзвін розбитої порцеляни вичавив її, немов прищик, і, якби батьки так не турбувалися про місіс Рейплоу, вони б помітили, що з їхнім сином щось не так. Утім, скоріш за все, вони б просто вирішили, що він теж хвилюється про здоров’я сусідки.

Наступного тижня він спав мало, а коли спав, бачив погані сни. В одному з них місіс Рейплоу повернулася додому з лікарні з дитиною, яку їй приніс лелека, тільки дитина була чорною і мертвою. Овена гризли почуття провини й сорому (проте не настільки, щоб зізнатися, та й що, в ім’я Господа Бога, йому було говорити, коли б мати-баптистка запитала в нього, що з ним?), і все ж таки він ні на хвилину не забував того солодкого задоволення, яке пережив, коли стояв у ванній зі спущеними на коліна шортами, намагаючись помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, або того збудження, яке пронизало його, коли розбився таріль. Якби він був трохи старшим, то, напевне, кінчив би в штани. Невинність полягала в безглуздості; щастя — у дзвоні уламків; післясмак — у повільному й приємному погойдуванні на хвилях жалю про скоєне і страху бути викритим. Містер Рейплоу говорив про дар, але батько, прийшовши ввечері додому, розповів, що в неї не дар, а удар . Кровоносна судина лопнула в мозку місіс Рейплоу, це й називається удар.

І ось усе повторилось.

«Можливо, цього разу я таки кінчу, — подумав він. — Це справа куди серйозніша, ніж із зубною щіткою містера Рейплоу. — І потім, розвернувши власний кашкет: — Хоча суть загалом та сама».

— Овене? — голос Курца. — Ти на зв’язку, синку? Якщо зараз не відгукнешся, я вирішу, що ти або не можеш, або не хочеш…

— На зв’язку, босе, — рівний, спокійний голос. Його уява намалювала маленького спітнілого хлопчика, що тримає великий порцеляновий таріль над головою. — Хлопці, готові надерти кілька міжзоряних дуп?

Залунав схвальний рев, у якому чулися «так, чорт забирай» і «порвемо їх».

— Що ви хочете для початку, хлопці?

«Гімн загону», «Гімн», «Грьобаних Стоунз!»

— Хто хоче вийти з гри, відгукніться.

Тиша. Десь на якійсь іншій частоті, на яку Овен уже ніколи не зайде, сірі чоловічки благали помилування голосами знаменитостей. Трохи правіше і нижче висіла в повітрі маленька «Кайова ОН-58». Овен і без бінокля бачив Курца в розвернутому задом наперед кашкеті, який спостерігав за ним. Газета лежала в нього на колінах і з якоїсь причини була згорнута трикутником. Шість років Овенові Андергіллу не потрібен був другий шанс, і це добре, тому що Курц другого шансу не давав — у душі Овен підозрював, що знав про це завжди. Утім, він подумає про це пізніше. Якщо буде потрібно. Остання зв’язна думка («Ти — рак, Курце. Ти…») спалахнула у нього в голові і померла. Її місце зайняла приємна непроглядна темрява.

— «Синя групо», говорить Синій Лідер. Слухати наказ. Вогонь відкривати з двохсот ярдів[85]. Намагайтесь не зачепити «Синього гостя», але ми рознесемо цих покидьків. Конку, врубуй гімн.

Джин Конклін клацнув перемикачем і вставив CD в «дискмен», що стояв на підлозі «Синього-2». Овен, вирвавшись зі спогадів, нахилився вперед і додав звук.

У навушниках загримів голос Міка Джаґґера, вокаліста «Rolling Stones». Овен підняв руку і, коли Курц віддав йому честь — чи то глузуючи, чи то серйозно, Овен так і не зрозумів, — руку опустив. Під спів Джаґґера, їхній гімн, який вони завжди вмикали, коли йшли на серйозну справу, гелікоптери опустились, зблизились і полетіли до мети.

8

Сірі чоловічки — ті, що залишилися, — стояли в тіні свого корабля, той, у свою чергу, лежав у кінці гігантської дороги з розбитих і вирваних із корінням дерев, які знищив під час останнього приземлення. Вони навіть не намагалися втекти або сховатися. Понад те, деякі навіть зробили крок уперед на своїх голих безпалих ногах, хлюпочучи по талому снігу, бруду і розкиданих навколо клаптях золотаво-червонуватого моху. Вони зустріли лінію бойових гелікоптерів піднятими руками, показуючи, що в них нічого немає. Їхні величезні чорні очі поблискували в тьмяному денному світлі.

Гелікоптери не сповільнили руху, хоча в усіх у вухах іще звучала остання коротка передача: «Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, ми помираємо». Крізь ці благання, звиваючись спіраллю, летів голос Міка Джаґґера: «Знайомтесь — я відомий пан. Маю гроші й добрий смак. Століттями у свій казан я різних кидаю бідак…»

Гелікоптери швидко, як оркестр на марші, що робить поворот на п’ятдесятиярдовій лінії перед матчем на «Rose Bowl»[86], розвернулися до атаки, і кулемети п’ятдесятого калібру відкрили вогонь. Кулі решетили землю, збивали сухі гілки з уже пошкоджених дерев, висікали бліді іскорки з краю корпусу гігантського корабля. Вони впали на сірих чоловічків, які збилися в одну купу з піднятими руками, і буквально підірвали їх. Руки відлітали від рудиментарних тіл, розбризкуючи якийсь рожевий сік. Голови розлітались, як гарбузи, виплескуючи червоні фонтани на корабель і товаришів, але не кров, а подібну до моху речовину, наче їхні голови були нею набиті. Самі голови були схожі на кепсько виготовлені сміттєві кошики. Кілька істот розрізало кулями навпіл уздовж усього тіла, і вони двома половинами впали на землю, продовжуючи тягти руки вгору. Коли вони падали, їхні сірі тіла ставали брудно-білими і, здавалося, закипали.

Мік Джаґґер виголошував: «Коли Христос в пісках блукав в печалі, десь там був і я…»

Невелика група чоловічків усе ще стояла під краєм корабля, вони повернулись, ніби хотіли втекти, але бігти їм не було куди. Більшість їх убили відразу. Кілька останніх, що залишилися в живих, — можливо, всього чотири, — відступили до куцої тіні. Там вони, здається, взялися щось робити, з чимось вовтузитись, і Овена охопило жахливе передчуття.

— Можу їх дістати, — пролунало в навушниках. Це був Дефорест із «Синього-4», він майже задихався від нетерпіння. І, впевнений у тому, що Овен дасть відмашку, «Чинук» швидко опустився майже до самої землі, здійнявши гвинтами сірі хмари перемішаного з брудом снігу.

— Ні, відставити, назад, на попередню позицію плюс п’ятдесят! — закричав Овен і вдарив Тоні по плечу. На обличчі Тоні, під прозорою маскою, що закривала ніс і рот, відбилося легке здивування, він наліг на ручку управління, і Синій Лідер злетів