Читати книгу - "Світло в серпні"

Батько поцікавився, скільки їм припаде з тисячі доларів.

— Зловіть його, тоді побачимо, — відповів шериф.

Отож розбудили собак і посадили їх в іншу машину. Хлопець показав, де вийшов той чоловік. Псів пустили, ті тут же кинулися до лісу й, маючи безпомильне чуття на метал, майже зразу знайшли револьвер, заряджений двома кулями.

— Старовинний, капсульний, ще з часів Громадянської війни, — зауважив помічник. — Один капсуль надбитий, але трапилася осічка. Як гадаєте, що він цим робив?

— Спустіть псів, — звелів шериф. — Може, їм повідки заважають.

Так і зробили. Звільнившись, собаки заблукали. Не люди їх загубили, а навпаки. Опинилися за струмком, за грядою, їх було добре чути. Уже не гавкали, як раніше, — гордо, упевнено й, напевно, із задоволенням. Тепер вони вили — протяжно й безнадійно, а люди безперестанку гукали їх. Але тварини, очевидно, не чули закликів. Можна було розрізнити два голоси, однак здавалося, що подзвінно, принижено виє одна горлянка, немовби пси затаїлися один біля другого. Трохи згодом такими їх і знайшли — скуленими в рові. На той час їх голоси нагадували дитячі. Залишившись там, люди сиділи навпочіпки, поки розвиднілося й стало можливо відшукати дорогу до машин. Прийшов понеділковий ранок.

Спека набрала сили в понеділок. Уночі у вівторок пітьма після жаркого дня задушлива, непорушна й гнітюча. Увійшовши в дім, Байрон одразу відчуває, як його ніздрі біліють і натягуються від густих затхлих випарів житла, в якому порядкує чоловік. А коли підходить Гайтавер, запах пухлого немитого тіла й несвіжої білизни — цей дух невибагливого висиджування в чотирьох стінах, застояної надваги без купелі — перебиває всі інші відчуття. Входячи, Байрон думає, як звик був: «Це його право. Таке, може, й не по мені, а йому в самий раз, це його право». І згадує, як колись він, здавалося, знайшов відповідь, немовби в напливі натхнення, осяяння: «Це дух чесноти. Звичайно, він тхне нам — таким поганим і грішним».

Вони сидять навпроти в кабінеті, поміж них стіл і засвічена лампа. Байрон знову нерухомо сидить на твердому стільці, похнюпивши голову. Веде річ стримано, вперто, як той, хто розповідає щось не тільки неприємне, але ще й таке, що не викликає довіри.

— Я шукаю для неї інше помешкання. Таке, щоб можна було побути на самоті. Де б вона могла…

Гайтавер дивиться на його похилене обличчя.

— Навіщо їй переїжджати? Їй же там зручно, а якщо треба буде допомогти, то жінка поруч.

Гість не відповідає. Непорушно сидить, потупившись, його лице спокійне, вперте. Дивлячись на нього, господар думає: «Це тому, що так багато трапилося. Забагато. Ось у чому річ. Людина робить і породжує набагато більше, ніж може чи мусить витримати. Ось так і дізнається, що може витримати все. Саме так. У тому-то й жахіття, що вона може витерпіти все, все». Він спостерігає за Байроном.

— Чи тільки через місіс Бірд їй треба переїхати?

Байрон досі не підводить очей, говорить тим самим спокійним упертим тоном:

— Вона потребує такого помешкання, що нагадувало б їй рідний дім. Не дуже й багато часу залишилося, а в пансіоні, де, вважай, самі чоловіки… Їй потрібна кімната, в якій було б спокійно, коли надійде час, в яку не заскочить зопалу з коридору якийсь там торговець кіньми чи присяжний засідатель…

— Розумію, — мовить Гайтавер, споглядаючи Байронове обличчя. — Ви хочете, щоб я взяв її сюди. — Гість намагається вставити слово, але той веде далі холодним, рівним тоном: — Так не годиться, Байроне. Якби тут була інша жінка, жила б у цьому домі… Мені соромно, бо ж тут стільки вільного місця і так спокійно… Зрозумійте, я ж про неї турбуюся. Не про себе. Мені байдуже, що там гадатимуть і говоритимуть про мою особу.

— Я не просив цього. — Байрон не підводить очей. Відчуває, що на нього дивляться. І міркує: «Оце ж він і думає. Знає, що я не те мав на увазі. Це він просто так сказав. Знаю, що він гадає. Такого я й сподівався. Зрештою, з якої речі йому думати інакше, ніж інші люди, хай навіть і про мене?» — Та ви, мабуть, розумієте це.

Напевно, Гайтавер усе тямить. Та Байрон ані погляду не кине, щоб пересвідчитися в цьому. І далі, втупившись у підлогу, говорить занудним, безбарвним голосом, а пастор за столом навпроти сидить, випроставшись, наче під лінійку, й дивиться на вихудле, бите негодою, просвітлене тяжкою працею обличчя.

— Не хочу вплутувати вас в оте все. Це не ваш клопіт. Ви ж її навіть не бачили, та й, мабуть, не побачите. Либонь, і його теж не бачили, то й не знатимете, в чому річ. Я просто подумав собі, що… — Голос змовкає. Через стіл на співрозмовника дивиться випростаний священик. Вичікує, не пропонує допомогти. — Коли йдеться про те, чого не варто робити, то, звичайно, можна самому собі дати раду й пораду. Та коли дійде до діла, то варто прислухатися до всіх порад. Я й не гадаю вплутувати вас у цю справу. Можете не хвилюватися.

— Здається, я розумію, — озивається Гайтавер, спостерігаючи за похиленим лицем. «Я вже за межею життя, — розмірковує він. — Ось тому не буде жодної користі з того, що я втручатимусь, пхатиму носа. До нього все одно не дійдуть мої слова, як і до цих чоловіка та жінки (еге ж, як і до цієї дитини), хай навіть я спробую повернутися до життя». — Але, як ви сказали, ця жінка знає, що батько дитини — тут.

— Так, — замислено каже Байрон. — Я гадав, що там, на фабриці, мені аж ніяк не випаде зашкодити чоловікові, чи жінці, чи дитині. А вона тільки-но прийшла, і я геть усе їй виляпав.

— Я не про те. Тоді ви самі не знали, в чому річ. Ідеться про всю решту. Про батька дитини й цього, як там його… Минуло три дні. Вона б так чи сяк дізналася, незалежно від того, сказали б ви їй чи ні. Досі вона неодмінно довідалася б.

— Про Крістмаса. — Байрон не підводить голови. — Я вже нічого не сказав після того, як вона запитала про білий шрамчик біля рота. Того вечора, коли ми йшли до міста, я весь час боявся, що вона поспитає. І все заводив різні балачки — про всяку всячину, аби тільки не дати їй порозпитувати. Гадав собі: не допущу того, щоб виявила, що він не тільки втік і покинув її в біді, але ще й ім’я змінив, аби його не знайти, що тепер, коли нарешті знайшла того