Читати книгу - "Світло в серпні"

нікчему, він ще й бутлегер на додачу, — а вона вже все це знала. Вже знала, що він лайдак, — розмірковує й сам собі дивується він. — Мені не довелося ні приховувати правду, ні гладко брехати. Вона неначе заздалегідь знала, щó я скажу і в чому збрешу. Здавалося, сама досі все обмізкувала і вже наперед не вірить у це, хоч я ще й словом про ту справу не обмовився, і вважає, що так має бути. А однак якась її частина знала правду, цю частину я нізащо не обманув би… — Байрон затинається, шукає відповідних слів, випростаний співрозмовник за столом дивиться на нього й не квапиться допомогти. — Немовби вона поділена надвоє і одна з тих частин знає, що він негідник. А друга частина вірить: коли в чоловіка і жінки має бути дитина, то Господь подбає, щоб вони були разом, коли надійде час. Що Бог опікується жінками й захищає їх від чоловіків. А якщо Всевишній не бачить потреби в тому, щоб поєднати, стулити ці дві половинки, то я й поготів цього не робитиму.

— Це дурниці, — каже Гайтавер, дивлячись через стіл на нерухоме, вперте, аскетичне лице — лице відлюдника, що довго жив у пустищі, де піщані бурі. — Їй належить зробити одне-єдине — повернутися в Алабаму. До своїх родичів.

— А я вважаю, що ні, — відказує Байрон. Відказує одразу ж, рішуче й твердо, немовби тільки й чекав на ці слова. — Їй цього не треба робити. Гадаю, не треба їй такого. — Однак не підводить очей. Відчуває на собі погляд.

— Чи знає цей Браун, що вона в Джефферсоні?

На якусь мить Байрон майже усміхнувся. Губа смикнулася вгору. Ледь помітний рух, майже як тінь, геть невеселий.

— Він дуже заклопотаний. Отією тисячею доларів. Глянеш на нього — і сміх і гріх. Десь так, як хтось, не вміючи грати, щосили дмухає в трубу, сподіваючись, що зараз із цього буде музика. Що дванадцять чи п’ятнадцять годин тягають його в кайданках через майдан. Здається, не можуть спекатися Брауна, хоч отих псів-шукачів на нього нацькуй. Просидів у буцегарні суботню ніч і знай торочив, що в нього хочуть вимантити цю тисячу, хочуть повернути справу так, буцімто він пособляв Крістмасу в убивстві, аж поки Бак Коннер прийшов до Брауна в камеру та пригрозив заткнути пельку кляпом, якщо не втихомириться й не даватиме спати іншим арештантам. Отож утихомирився, а вночі у неділю, коли вони пішли з псами-шукачами, Браун таку бучу здійняв, що мусили і його взяти. Та собаки нічого не змогли вдіяти. А він репетує, лає їх, відлупцювати хоче за те, що не взяли сліду, і знов усім розказує, що це він перший доніс на Крістмаса й хоче тільки справедливості, аж поки шериф відвів його убік, щоб поговорити. Не знати, про що там була мова. Мабуть, шериф пригрозив, що зараз замкне його у в’язниці й наступного разу не візьме з собою. Той трохи вгомонився, й вони рушили. Повернулися до міста допіру в понеділок, пізно вночі. Браун був сумирний. Мабуть, утомився трохи. Не виспався, та все одно, кажуть люди, все забігав поперед псів, аж врешті шериф пообіцяв, що прикує Брауна кайданками до помічника, щоб тримався ззаду й пси могли ще щось занюшити, крім нього. Ще в суботу ввечері, коли його заарештували, був неголений, а тепер взагалі заріс по вуха. Либонь, більше схожий на вбивцю, ніж Крістмас. І ще кляв на всі заставки Крістмаса, неначе той навмисно, на зло сховався, щоб Браун не дістав тисячі доларів. Привели його до в’язниці й замкнули на ніч. А цього ранку знову вивели на волю й пішли гуртом із псами по новому сліду. Кажуть, поки не забралися з міста, було чути, як він галасував і просторікував.

— І ви кажете, що вона цього не знає. Кажете, що приховали це від неї. Волієте, щоб уже краще вважала його негідником, аніж йолопом. Правда ж?

Байронове лице знову знерухоміло. Він серйозний, не усміхається.

— Не знаю. Це було в неділю вночі, коли я, побалакавши з вами, повернувся додому. Я гадав, що вона заснула в ліжку, аж ні — сидить у вітальні й питає: «У чому річ? Що тут сталося?» Не дивлюся на неї, та відчуваю, що глядить на мене. Я відповів, що нігер убив білу жінку. Цього разу не збрехав. І дуже зрадів, що не довелося брехати, бо тут ще й зміркувати нічого не встиг, а з язика вже зірвалося: «І будинок підпалив». Що ж, слова не вернеш. Я ж сам їй показав дим і сказав, що там живуть два приятелі — Браун і Крістмас. Відчуваю її погляд, як оце зараз ваш, а вона й питає: «А як нігера звати?» Здається, ніби сам Бог дбає, щоб жінки дізнавалися те, чого хочуть, із чоловічої брехні, навіть не розпитуючи. І не дізнавалися про те, чого не потребують, причому навіть не здогадуючись, що їм не вдалося вивідати. Отже, не можу сказати напевно, що вона знає, а чого не знає. Одне скажу: я приховав від неї, що той, кого вона шукає, доніс на вбивцю й тепер сидить у буцегарні, коли не ганяється із собаками за людиною, яка підібрала й прихистила його. Ось це я утаїв.

— І що ви тепер робитимете? Куди вона хоче перебратися?

— У халупу й чекати там на нього. Я сказав їй, що він пішов у справах до шерифа. Отож не дуже-то й збрехав. Перед тим поспитала була, де він мешкає, я й відповів. А вона каже, що там її місце, поки він повернеться, бо це його домівка. Каже, що він сам так захотів би. Я ж не можу перечити, тлумачити, що якраз цього він хоче найменше на світі. Наполягла, щоб перебратися туди сьогодні ввечері, щойно я прийду з фабрики. Зібрала свій клуночок, наділа капелюшок і чекала на мене. «Я вже й рушила була, — каже, — та засумнівалася, що сама дорогу знайду». А я відповідаю: «Еге ж, та тільки сьогодні вже пізнувато, виберемося туди завтра». Вона заперечує: «Маємо ще годину, поки стемніє. Туди ж усього дві милі йти, хіба ні?» Я пояснюю, що ліпше зачекати, бо треба спершу запитати дозволу, а вона мені на те: «Кого запитати? Невже це не Лукасів дім?» І відчуваю, як вона дивиться на мене, а тоді питає: «Що це за священик, до якого ви все ходите поговорити про мене?»

— І ви дозволите їй