Читати книгу - "Наказано вижити"

вас з'єднають з ним негайно.

— Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави.

— Так, штандартенфюрер, звичайно!

Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав:

— Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе?

— Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь…

— Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон.

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання…

— Хіба таке можливе?

— Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп.

— Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»?

Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі:

— Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина…

— Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса.

Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати.

— Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави.

— Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.

…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина…

А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці…

Хьотль замовк, поліз по сигарети.

Віллі не витримав, поквапив його:

— А як же Абрам?

Хьотль скрушно зітхнув:

— Убився.

Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав:

— Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку…

Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля:

— Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном…

— З радістю, штандартенфюрер…

— За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер.

Хьотль, підводячись, запитав:

— А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження?

«Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання».

— Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа…

— Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…

…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес…

— Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу.

— Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг.

— Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру?

— Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання…

— Складне, — відповів Штірліц.

— Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці…

Штірліц поморщився:

— Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році?

— Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті.

— На якому?

— Під Мінськом.

— У військах СС?

Хьотлю були неприємні швидкі запитання Штірліца, тому він відповів:

— Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту…

— У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх?

— Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити.

— А саме?

— Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха — я, звичайно, про це не знав, — я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, — ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. — Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за