Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— спечене начальство або тікало, не завжди навіть відстрілюючись, або каялося перед людьми на майданах і складало з себе повноваження. Затятих, які опиралися новій владі, рубали й стріляли на місці.

Перший каральний загін із Києва прислали незадовго перед Різдвом. Отаман Шеремет чекав на підступах. Партизани вдарили з двох боків, короткий бій відкинув червоних назад, і Артем святкував перемогу. Для нього важливо було якнайболючіше, аж до крові вкусити давнього ворога саме тепер. Бо за кілька днів, як давно надумав, сподівався повінчатися з Марусею. Звісно, про якесь бучне весілля не йшлося. Але на Опанасовому хуторі все вже наготували для обряду. До столу запросили тільки близьких, решта дістала наказ охороняти хутір усіма силами. Так, щоб жодна зараза, як висловився рябий Романюк, не змогла перешкодити отамановому щастю.

А хлопці не знали про все. Та й не мусили знати.

Маруся місяць як була від Артема при надії. Боялася: не доносить, знову викине, як було вже раз. Наречений заспокоював її: мовляв, усе буде добре, він же лікар. Партизанами керує трошки, а людей зводить на ноги куди довше. Сама ж бачила, на собі пересвідчилася, як не дав їй померти.

І тепер сидів у землянці, з якої вигнав усіх зайвих, слухав юного, вкрай розгубленого Семена Середу, що затинався, добираючи слова й побоюючись спалаху Шереметового гніву…

— Як сталося? — запитав Артем, наче від докладної розповіді щось може помінятися.

— Коли приїхав, там догорало все. Вогонь ще був. Здається, зранку ще запалили.

Шеремет сам відрядив Семена по обіді на хутір, щоб хлопець ще раз упевнився, що все тихо, чисто, небезпеки нема. Виходить, отаман і тут чогось недогледів.

— Живі є? Маруся…

— Казав же, батьку отамане…

— Ще раз повтори.

Семен зітхнув.

— Нікого нема. Ні живих, ні мертвих. Хазяї, Опанас із Килиною, Маруся… твоя… словом… Маруся… Нікого нема. Трупів не знайшов. До хати заходив, хоч тліло ще все. На мене ледь стріха не…

Не стримавшись, Шеремет угатив кулаком по столу, збитому зі старих ящиків з — під набоїв. Улупив сильно — той ледве не розвалився.

— Потім про свою стріху, Семене! Потім! Де всі, куди поділися?

— Розвідав я, батьку отамане. Без того б не прийшов. Там, у селі… Родичі в тітки Килини, знаєш… Пробрався туди. Добре, темніє рано. Пости стоять, обминув… Словом, тітки Килини там нема. Але були…

— Значить, жива? Маруся теж?

Середа зітхнув.

— Отамане, ти мене послухай. Я дещо нанюхав. Не збивай, добре? Бо сам нічого не розумію до кінця. Продам, за що купив.

— Слухаю. Кажи.

— Палажка, небога тітки Килини… У неї чоловік, Сидір. Так от, коли я постукав у вікно, тихенько постукав, вийшла спершу сама небога. А тоді відразу чоловік за нею. Ніби чекав… Та яке там «ніби» — точно чекав, отамане. Їй — богу, ось тобі хрест!

Хлопець перехрестився так, немов без цього Шеремет не пойняв би йому віри.

— Ти крутиш щось, Семене.

— Еге, кручу! — легко признався той. — Бо не знаю, як тобі все сказати, щоб ти мене правильно зрозумів. Видаватиметься, ніби мене чека послала…

— Хоч кого, Середо. Тільки не тебе. Чому чека?

— Сидір. Там знали, що прийдуть з лісу. Не аби від кого — ти потрібен чекістам, батьку отамане. Ось Сидір, значить, і передав мені для тебе ніби вісточку від своїх… чи твоїх…

— Не тягни вже, Семене. Злий стану, зовсім злий.

— Вони заарештовані. У підвалі сидять, там, де сільрада знову. Усі. Дядько Опанас, тітка Килина, Маруся твоя, — видихнув Середа, на коротку мить заплющивши очі. — Знали, куди йшли та за ким. Тебе шукають. А Сидір, мабуть, або продався комісарам, або залякали. Ось, просив переказати: якщо хочеш бачити Марусю живою та здоровою, тебе, отамане, чекатимуть саме там.

— Де? У Сидора в хаті?

— Точно так. Переговори це називається…

— Знаю, як це називається, — Артем сплюнув під ноги. — Коли? Час називали?

— Як зберешся, отамане. Чекатимуть від нинішньої ночі.

— Тоді куди тягти далі?..

Шеремет рішуче підвівся з грубо збитої широкої лавки, що правила ще й за ліжко. Застебнув бекешу, насунув папаху на голову, взяв зі стола нагана. Проти кволого світла каганця все ж можна було помітити нерозуміння й навіть переляк у Семенових очах.

— Ти що, підеш туди? Сам?

— Чому? Не сам. Зі мною ти поїдеш. Станеш на околиці, будеш моєю зайвою парою очей. Тримайся так, щоб тебе не побачили. Ну, це ти вмієш. Знадобишся мені. Ну ж бо, збирайся, часу мало.

Середа вже звик до того, що Шеремет миттю опановував себе і вирішував, як діяти далі. Але тепер усе одно неабияк розгубився.

— Чекай. А… Що ти… Що ми скажемо?

— Гукни мені сюди Романюка. Хай рябий тримає людей напоготові. Не повернуся за годину, не дочекаєшся мене — махом назад. Піднімай хлопців, хай погуляють. Про мене не думайте, Остап поведе. Не стій, змерзнеш. Біля кривого дуба чекатиму, на виїзді!

Збираючись, Шеремет розумів: загін переполошиться. Проте за досить короткий час навчився давати повстанцям ладу. Тож знав твердо: ніхто не зрушить з місця, всі чекатимуть на його наказ. Правда, зовсім не був певен, що зможе повернутися живий. Підозрював пастку.

І все ж їхав у неї.

…Короткий грудневий день давно перейшов у затхлий вечір. Їхали мовчки, кожен думав про своє. На хутір, від якого ще тягло димом, Шеремет завертати не хотів — навіщо? Проминули, отаман намагався не дивитися в той бік, щоб іще дужче не ятрити серця. Щойно дісталися сільської околиці, Артем, так само не зронивши й слова, кивнув убік, де бовваніла давно, ще за денікінців, згоріла хата. Зіскочивши з коня, Семен повів його за вуздечку туди, куди показав отаман, і незабаром розчинився в морозяній зимовій темряві.

Артем поїхав далі. Тримався рівно, спокійно. Раз на нього тут чекають, навряд відразу стрельнуть у спину. Чи нападуть гуртом і почнуть рубати наввипередки. Село видавалося пустим, тиша висіла напружена, дзвінка, навіть не всі вікна світилися. Так завжди було, коли наїздили карателі. Білі, червоні — байдуже.

Ось і хата. Поруч, у дворі, зсередини, стояв припнутий до тину осідланий кінь. Значить, тут дожидали гостей.

Не просто гостей — саме його, отамана Шеремета.

Далі не криючись, Артем зіскочив з сідла, прив'язав свого коника поряд з ворожим, поправив папаху, ремені, розстебнув гудзика на револьверній кобурі. Перейшов двір, ламаючи підбитими чобітьми крихку кригу: проти ночі волога земля трошки підмерзала. Ступив на ґанок, постукав, як належить гостеві.

Почекав, нікуди не кваплячись.

Двері відчинив Сидір, його ровесник, Шеремет уже знав це, хоч