Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

із самим хазяїном мало спілкувався. Той, розкуйовджений і наляканий, спробував уклонитися отаманові, щось промимривши. Та Артем не дослухався. Рішучим жестом відсторонив того, хто тепер навряд чи був господарем у власній хаті. Пройшов, нахиливши голову.

Ступив у світлицю.

Той, хто чекав на нього, сидів за столом.

Шкіряна куртка, рипуча портупея, новенькі галіфе, підбиті знизу шкірою, кавалерійські. Поруч, на лавці, — темно — зелена вухата шапка з червоною зіркою спереду, на лобі.

— Здоров, чи що, дядьку!

10

Яків Дзюба не підвівся назустріч.

Не подав руки. Пригладив розчепіреною долонею йоржик волосся, мотнув головою. Сидір із Палажкою, низенькою повнявою молодицею, віддалено схожою рисами на тітку Килину, метушливо вийшли з хати, прихопивши кожне свій кожушок. На столі, як на диво, не було нічого. Навіть півштофа з горілкою, не кажучи вже про їжу. Зазвичай червоні найперше вимагали зібрати вечерю. Але тут, видно, Дзюбі було не до того.

Шеремет зовсім не здивувався, побачивши перед собою того, хто ще два місяці тому носив денікінську форму. Зупинившись на середині світлиці, розставив ноги трохи ширше від плечей, заклав великі пальці рук за широкий пасок, стояв і дивився на Дзюбу згори вниз. Той або не відчував свого не надто зручного становища, або ж не зважав на це. Зводитися на рівні не збирався, навпаки — вмостився зручніше.

— То здоров, чи як? — повторив.

— Знову ти, — мовив Шеремет. — Як це тебе назад у чека взяли?

— Так само, як тебе викричали в отамани, — відповів Дзюба. — Не один ти ростеш, дядьку. Не думай, я перед товаришами більшовиками чистий, як скло.

— Ти й перед панами білими офіцерами чистий був.

— Уміти треба, — Яків не без гордощів цокнув язиком. — Ось, приїхав тобі спасибі сказати.

— Отак? Чим же я завинив, що такі, як ти, мені дякують?

— Вибився в отамани. На моє щастя, дядьку.

— Тобто?

— А ось! — він закинув ногу на ногу, витяг кисет і тонкий папір, скрутив цигарку, прикурив від товстої свічки, задимів. — Бач, запахло взимку смаленим. Я ж битий, Артеме Даниловичу. Ти ж Данилович?

Шеремет промовчав, Дзюба кивнув сам собі й повів далі:

— Значить, почало пекти мені в спину та під сраку. Недовго, думаю собі, денікінцям у Києві лишилося. Я ж при контррозвідці терся, не забувай. Як червоні Харків узяли, ще нічого. Потім до Ніжина доскочили. А звідти сюди як рукою сягнути. Ці герої задкують. Ну, я нишком, хаміль — хаміль, форму скинув, знайшов, у що передягтися, — після розстріляних же купа манаття лишалася…

— Мародер.

— Га? Ой, та Бога ради, Даниловичу! Не будь уже такий… із крильцями. Нема ниньки святих. І найближчим часом не буде. Оцим, — Яків обвів пальцем кругом маківки, натякаючи на німб, — не світи. Бачили ми, знаємо, які ви там, у лісах, святі. Не потрапите в рай. До того ж нема його.

— Кого?

— Раю.

— А пекло?

— Це можна влаштувати, — охоче погодився Дзюба. — Не на небі, дядьку. На землі. Люди його роблять своїми руками. Набачився я різного пекла — о! — ребро долоні черконуло по гострому борлаку, і вказівний палець тут — таки машинально розправив вуса. — А там, згори, ні Бога, ні раю — нічого нема.

— Давно безбожником зробився?

— Тю! — реготнув Яків. — Слухай, я й не знав, чи вірив колись. І в що вірив — тим паче не думав. Бач, постійно доводиться розриватися. Часи такі. Тож ти слухай сюди, — він зробив нову затяжку, переклавши ноги навпаки. — Коли червоні, значить, повернулися, перечекав я в одному затишному куточку на Подолі. Хотів виповзти, все вже придумав. Тільки випередили мене, котрийсь із товаришів настукав. Десь там за Денікіна сидів на підпільній роботі, бачив мене в контррозвідці. Але хай мене ще спробують узяти — задешево не дамся! Завели мене в губчека, там знайшлися знайомі ще з того разу. О, кажуть, він же наш, колишній! Я їм пригадав ще й товариша Шлімана.

— Якого ще Шлімана? Не знаю я ніякого…

— Ха! — Дзюба знову підправив вуса. — Тобі й не треба, дядьку. Цього товариша при мені денікінці впорали. Я особисто водив на допити. Хто докаже, що він ніяких завдань мені не давав? Ніхто! Там же все переплуталося, наче кіт шкідливий клубком погрався! Словом, повірили, ніби я служив у тій контррозвідці як таємний агент товариша Шлімана. Щоб зовсім уже довірилися, заходжу з козиря. Дійшло? Ти мій козир, дядьку!

— Не мороч голови.

— Їм, — кивок через плече, — заморочив. Тобі нащо? Усе просто. Доходили ще раніше чутки про отамана Шеремета. Я ж відразу зметикував: давній знайомий, можна сказати, хрещеник у люди вибився. Білякам нічого не казав, утрачали вони мою довіру. А от чекістам козирнув: знаю, мовляв, особисто цього полководця. Готовий знайти, вмовити здатися. Чув, комісари амністію оголошують?

— Амністію?

— Пробачають тим отаманам, хто бив денікінців тут, у тилу. Хай там як, воювали ви з ними проти одного ворога. Махно он узагалі воював разом із червоною армією. Аж пір'я летіло з панів добровольців. Тож розмова, бач, серйозна, Даниловичу. З миром я прийшов.

Шеремет не знав, чому далі його слухає.

— Хутір твої запалили?

— Є грішок, — признався Дзюба. — Де ж тебе шукати, як не коло Маруськи? Дівка справна. Люди кажуть, ніби вінчатися збираєтеся. То хороше діло. Складеш зброю разом зі своїм військом — і всі на весіллі гуляють. Таке втнемо, що аж — аж!..

Яків картинно притупнув чоботом, докурив самокрутку, кинув недопалка на підлогу й роздушив носаком.

— Хутір навіщо спалили, питаю, — Шеремет ніби не чув його.

— Запитай Опанаса! Мене побачив — і за сокиру. Народ у нас лютий тепер, сам розумієш. Особливо до таких куркулів. Щоб ти знав: коли я ще тоді повернувся від Зеленого, покійного, назад до чека, на той хутір комунари вже заздрилися. Бач, завів собі садок вишневий коло хати, одноосібник, мать його так…

— Життя вони тобі врятували. Забув?

— А куди б поділися! Хай би спробували вигнати хлопців Зеленого! Нехай дякує, що не займали. І пізніше хто від хутора біду відводив? — Яків стукнув себе кулаком у груди. — Але все. Амба. Більшовики надовго. Або з нами, або так, як є. Він же мого бійця мало не зарубав! Червоний півник під стріху куркульську давно просився. Ні, дядьку, ти мені Опанасовим хутором не дорікай!

— Де вони?

— Хто? А! — Дзюба ніби тільки зараз зрозумів, про кого йдеться. — Сидять тутечки, у холодній. Опанаса трошки відшмагали канчуками. Вчистили добряче, щоб дурно сокирами не махав. Нічого, переживе. Названий батько Марусьчин, чи як? Вважай, тесть? Усе в наших руках.