Читати книгу - "На запах м’яса"

class="p1">— У Норвегії на бурових відпахав. Заробив… Поїхали! — благав і вірив: діло каже. З Козлюками розбереться якось, розлучиться, Солю на руках носитиме.

— Я до кінця травня тут маю допрацювати, — сказала Соломія. — Як я бабцю кину? Іоланта одна впаде. А на кінець травня синьйорині діти обіцяли знайти мені заміну.

— А потім?

— Навіщо нам «потім»? Зараз із тобою розлучатися не хочу й на мить. Завтра прийдеш?

— Куди покличеш, там і буду, — заприсягся Горох.

До ферми за п’ять кілометрів від містечка повернувся під ранок. Козлюки не спали. Вдягнені сиділи на розкладачках, набирали когось на мобільних.

— Що сталося? — запитав насторожено.

— Він ще питає! — розгнівався Іван.

Василь аж плюнув.

— Де ти був, падло?! Ми всю ніч не спали! Уже збиралися до містечка — тебе шукати! — почервонів від люті, штовхонув Толю. — І не підходь! Не був би ти Юльчиним чоловіком, я б тебе урив тут!

— Чого мокрий?! Що сталося? — Іван розглядав Толю з підозрою.

— Місцеві якісь… — пробелькотів Горох. — Пограбували…

Брати Козлюки перезирнулися, одночасно підхопилися з розкладачок.

— Пішли… — хижо сказав Іван Гороху.

— Куди?

— Відшукаємо… Тих відморозків…

— Де ми їх шукатимемо? Сплять уже давно.

— Та ні. Уже попросиналися! — сказав Василь. — Ходімо, родичу. Козлюки образ не прощають, за рідню горлянки перегризуть.

Толя відчув: земля провалюється під ногами.

— А робота?

— Почекає робота, — постановив Василь. Відкрив дорожню сумку, дістав із неї невеличкий мисливський ніж, впхав у кишеню. Забава обіцяла бути кривавою.

— Та ні! Стійте! Не треба… Я сам… напросився. Штовхонув одного. Обматюкав, — молов хлопець, не знав, як затятих Козлюків зупинити. — Ну, нащо нам той клопіт? Заведемося із ними — додому відправлять, і все, пропав заробіток.

Козлюки перезирнулися знову.

— Його правда! — сказав Василь Іванові.

— Щоби ти більше до того містечка ні ногою! — наказав Іван Горохові.

— Та добре, — відповів Толя з полегшенням. Допетрав, що пообіцяв, — дихати забув. Кінець… Або Козлюкам правду викладати, або Соломії…

Спасіння прийшло, звідки не чекав. По обіді на об’єкт примчав метушливий грек Катракіс, наказав братам Козлюкам збиратися.

— Темпо, темпо! На новий об’єкт. Троє хлопців тут лишаються — дах, внутрішні оздоблювальні… Василь і Іван — зі мною.

— Далеко? — спитав Василь.

— Сорок кілометрів на північ.

— І Толя з нами поїде! — виставив вимогу Іван.

Катракіс психонув: йому б ще кілька таких Толь, він би від усіх Іванів і Василів відмовився!

— Або збираєтеся за п’ять хвилин і їдемо на новий об’єкт, або збираєтеся до вечора, щоби я встиг купити вам квитки на батьківщину!

За десять хвилин бусик Катракіса вже мчав братів Козлюків на північ, де ті мали відпрацювати до кінця квітня.

— Ура! Ура… Ура! — шепотів Толя, як божевільний, усміхався сам собі.

Крила відросли — двоє мовчазних вінничан, що вони лишилися на фермі, хлопцеві не заважали, справами його не цікавилися: аби працював без передиху, а куди вночі та у вихідні бігає, їм до того діла мало.

Горох забув про сон. Зранку до ночі мантулив, як проклятий, потім швиденько мився, перевдягався, сідав на велосипед, який викупив у робітника-італійця, мчав до Солі. Вона чекала. Уже не пнулися одразу шукати місце для близькості, — не минулося, горіли, — та й просто бути поряд, триматися за руки, вештатися містечком чи недалекими Рагузою й Модикою, пити лимонад під пальмами, теревенити про все на світі чи просто мовчати, плескатися в прохолодному морі чи лежати поруч на піску й відчувати дихання одне одного — усе те надихало не менше.

Так минув березень. Квітень майже дві третини віддав. Відбудований із нуля склад уже мав не тільки стіни, дах, вікна й бетонне стягування для підлоги. Підбивали необрізаною дошкою стелю, штукатурили стіни, і хоч роботи ще завались, — Катракіс уже підшуковував новий об’єкт для роботящих українців.

— Тут за місяць фінішуємо. Хто зі мною далі працюватиме? — промацував настрої бригади. Йому б Толю Гороха на новий об’єкт умовити, Катракісу такі двожильні й неконфліктні вкрай потрібні. Та Толя лише знизував плечима — подивимося.

— Коли Козлюки мої повернуться? — усе питав грека.

— Двадцятого квітня привезу. Приєднаються до вас, зі складом покінчимо — і на новий об’єкт.

За день до повернення Василя з Іваном Горох вирішив: усе, час із Соломією відверто поговорити. Соля зрозуміє, повірить.

Того дня довго до дівчини збирався, хоч вихідний — усе вошкався, слова шукав: з чого почати? Як пояснити, що кохання — одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм — люблю, але жити… жити без них можеш!

Так рознервувався, не звернув уваги, що зранку дівчина не зателефонувала, як зазвичай. Бувало вже таке. Домовилися: як не зможуть зв’язатися, чекатимуть одне одного біля човнів Гільєрмо. Туди й попхався.

Сидів біля моря, усе тривожився. От із того почну, що жити без Солі не можу. Чи з того, що закінчить об’єкт, приб’ється, припустімо, до того ж Гільєрмо, що він хлопцеві золоті руки цінує, працюватиме в нього, поряд із Соломією буде, поки їй заміну не знайдуть. І додому!

На сонце глянув — у маківку світить. Давно б уже Соля мала прибігти. Де ж вона? Зателефонував: мобільний вимкнутий. Розхвилювався, пішов до дому синьйори Марії. Хтозна — може, старенька перекинулася чи ще якась халепа.

Піднімався крутою вуличкою вгору, зопрів. А що ж тут улітку робиться, коли у квітні голим ходити хочеться? Глянув здалеку на знайомі відчинені вікна — Соля?

Вона стояла біля вікна — усміхалася, весело жестикулювала, говорила щось худорлявому серйозному мужчині років сорока з чорнявою шевелюрою: стояв поряд, тримав у руці велику склянку лимонаду. Дивився на вуличку, кивав Солі, пив лимонад, знову серйозно кивав.

Толя зупинився навпроти тих вікон. Руки в джинси, щоби вже не видатися повним бовдуром. Скосив очі на вікно. Соля помітила його. Усмішка злетіла. Вказала жестом на двері. Пролопотала щось мужчині і зникла.

Горох насупився з прикрістю, пішов до дверей так, ніби просто йшов повз ті двері й зупинився на мить.

— Толю! — Якими ж великими і вологими стають її очі, коли хвилюється. Прочинила двері, визирнула. — Іди, прошу… Не вирвуся сьогодні… Син синьйори Марії приїхав. Доля