Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

то спадають на очі, а то вже зачесані вгору, ноги то голі, а то вже в панчохах, але ще не взуті, внизу вже у вечірній сукні, вгорі — ще в пеньюарі, що нагадував білий лікарняний халат… Їй було хороше отак з’являтися й зникати. Відколи Клариса домоглася свого, всі її почуття були огорнені легеньким серпанком хтивости.

 — Я танцюю на линві зі світла! — гукнула вона через поріг.

Чоловіки заусміхалися; лише Зиґмунд поглянув на годинника й по-діловому поквапив сестру. Він дивився на все це, мов на якісь гімнастичні вправи.

Потім Клариса ковзнула своїм «світляним променем» у куток кімнати, щоб узяти брошку, й гучно грюкнула шухлядкою в нічному столику.

 — Я вбираюся швидше, ніж будь-хто з чоловіків! — крикнула вона із сусідньої кімнати до Зиґмунда й раптом затнулася, усвідомивши подвійне значення слова «вбиратися», бо цієї хвилини воно означало для неї, що вбиратися можна не лише в одяг, а й у таємничу долю. Вона хутенько завершила туалет, стромила голову в двері й суворим поглядом обвела одного по одному друзів. Хто не сприйняв це за жарт, той міг би злякатися, що на її суворому обличчі погасла якась риса, властива його звичайному, здоровому виразу. Клариса вклонилася друзям і сказала:

 — Ну, ось я і вбралася в свою долю!

Та коли вона випросталась, то вигляд мала звичайний, навіть досить привабливий, і її брат Зиґмунд вигукнув:

 — Ну, тоді гайда! Тато не любить, коли на вечерю спізнюються!

Коли вони вчотирьох вирушили до трамвая (Майнґаст ушився ще доти, як усі вийшли з дому), Ульріх із Зиґмундом трохи відстав і поцікавився в того, чи останнім часом сестра не викликає в нього тривоги. Припалена сиґарета у Зиґмундовій руці плавно описала в темряві знизу вгору дугу.

 — Вона, безперечно, ненормальна! — відповів Зиґмунд. — А Майнґаст хіба нормальний? Чи й той-таки Вальтер? Хіба грати на роялі — це нормально? Це — незвичайний, збуджений стан, пов’язаний із тремтінням у зап’ястках і гомілковостопних суглобах. Для лікаря немає нічого нормального. Та якщо хочете, щоб я сказав серйозно, то моя сестра просто надто збуджена, і це в неї, гадаю, минеться, як тільки отой великий метр звідси поїде. А що думаєте про нього ви? — Він трохи ущипливо наголосив на слові «поїде».

 — Базікало! — кинув Ульріх.

 — Правда ж?! — зраділо вигукнув Зиґмунд. — Бридота бридотою!

 — Але як мислитель — цікавий, цього б я так рішуче не заперечував! — додав Ульріх, перевівши дух.

20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви

власність і освіченість

Трапилося так, що Ульріх знову з’явивсь у графа Ляйнсдорфа.

Він застав його ясновельможність за письмовим столом, перед ним на високому стосі паперів лежала розгорнена газета, й він читав її, оточений тишею, відданістю, врочистістю й красою. Граф, що мав над собою лише одну владу — імператора, ще раз висловив Ульріхові співчуття і стурбовано похитав головою.

 — Ваш тато був одним з останніх справжніх поборників власности й освічености, — сказав він. — Я ще добре пригадую ті часи, коли ми сиділи з ним у чеському ландтазі. Він заслуговував тієї довіри, яку ми завше йому виявляли!

З чемности Ульріх поцікавився, як посувалась паралельна акція, поки його не було в місті.

 — Через отой гармидер на вулиці перед моїми вікнами — ви ж бо ще були тут — ми запровадили «Опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами», — сказав граф Ляйнсдорф. — Прем’єр-міністр сам волів передати це наразі нам, оскільки ми як починання патріотичне маємо, так би мовити, загальну довіру.

Ульріх з поважною міною запевнив графа, що принаймні вже саму назву вибрано вдало й вона обіцяє певний успіх.

 — Так, від правильного формулювання залежить багато чого, — замислено промовив його ясновельможність і раптом спитав: — А що ви скажете з приводу отієї історії з муніципальними службовцями у Трієсті? Як на мене, то уряд уже давно мав би зважитись на тверду позицію! — Він хотів був передати Ульріхові газету, яку згорнув, ще коли той увійшов, але останньої миті передумав, знов розгорнути її і з азартом почав зачитувати гостеві якесь довжелезне й нудне висловлювання. — Як ви гадаєте, чи є десь у світі ще одна держава, де можливі такі речі?! — спитав він, дочитавши. — Австрійське місто Трієст уже роками бере на роботу до муніципальних служб лише італійських підданих, щоб цим підкреслити, що почуває свою належність не до нас, а до Італії. Колись я був там на день народження імператора й у всьому Трієсті не побачив жодного прапора, хіба що на резиденції намісника, на податкових відомствах, на в’язниці й на дахах кількох казарм! Зате якщо прийдете у справі до якої-небудь трієстської установи на день народження італійського короля, то не знайдете жодного службовця, який у петельці не мав би квітки!

 — Але чому ж це й досі терплять? — поцікавився Ульріх.

 — А чом би й не терпіти?! — невдоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Якщо уряд примусить місцеві самоуправління позвільняти чужоземних службовців, то відразу скажуть, що ми когось «германізуємо». А саме такого докору й боїться будь-який уряд. Його величності він теж не до шмиги. Ми ж бо не прусаки!

Ульріх невиразно пригадував, що приморське й портове місто Трієст заснувала передбачлива Венеційська республіка на слов’янських землях і тепер воно заселене великою мірою словенцями; тож навіть якщо дивитися на місто лише як на приватну справу його мешканців, хоч воно, крім того, слугувало всій монархії воротами для торгівлі зі Сходом і від монархії ж таки в усьому, що стосувалося його розквіту, й залежало, — то навіть у такому разі не можна було забувати, що численна його дрібна буржуазія слов’янського походження запекло обстоювала перед привілейованою італомовною великою буржуазією право розглядати місто як свою власність. Ульріх про це так і сказав.

 — Та воно то так, — повчально промовив граф Ляйнсдорф. — Але ж тільки-но почнуться балачки про те, що ми «германізуємо», словенці відразу злигаються з італійцями, хай би там як несамовито вони між собою чубились! У такому разі італійці дістануть підтримку й від решти національностей. Таке в нас уже частенько бувало. Якщо хочеш мислити в політиці реалістично, то небезпеку для нашої злагоди