Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

хоч-не-хоч мусиш убачати все ж таки в німцях! — Ці останні слова він промовив у глибокій задумі й на хвилю в задумі так і застиг, бо торкнувся великого політичного проекту, який обтяжував його помисли, хоч і досі не прибрав у його уяві виразних обрисів. Та раптом граф знов пожвавішав і з полегкістю повів далі: — Та цього разу вони принаймні дістали добрячого відкоша!

Невпевненим через нетерплячку рухом він знов накинув на носа пенсне й ще раз виразно, задоволено прочитав Ульріхові всі ті місця з надрукованого в газеті указу канцелярії імператорсько-королівського намісника у Трієсті, які йому припали до душі особливо.

 — «Неодноразові нагадування державних наглядових інстанцій не дали наслідків… Шкідливий вплив на місцевих мешканців. З огляду на таку позицію, відверто ворожу розпорядженням влади, намісник Трієста віднині змушений зі свого боку вживати заходів, які забезпечуватимуть дотримання положень чинного закону.» Як, на вашу думку, чи не гідна це відповідь? — урвав сам себе граф. Потому підвів голову, але відразу й опустив її знов, бо йому вже не терпеливилося спинитись на завершальному реченні, казенно-світську гідність якого графів голос тепер підкреслював з естетичною насолодою: «Надалі, — читав він, — канцелярія намісника застерігає, певна річ, за собою право в кожному окремому випадку доброзичливо розглядати прохання про надання підданства, якщо з ним звертатимуться такі громадські діячі, оскільки вони, з огляду на їхню особливо тривалу й бездоганну службу в комунальних установах, видаються гідними такої виняткової чести, і в таких випадках канцелярія імператорсько-королівського намісника схильна утримуватися від негайного виконання цього припису, цілком зберігаючи свою позицію щодо можливого втручання в майбутньому». Ось яким тоном завжди має розмовляти уряд! — вигукнув граф Ляйнсдорф.

 — Чи не здається вам, ясновельможносте, що з огляду на таку кінцівку цього припису все зрештою лишиться, як було?! — спитав Ульріх трохи перегодом, коли хвіст цієї придворної фрази-змії цілком зник у його вусі.

 — От-от, у тім-то й річ! — відповів його ясновельможність і, певне, з хвилину крутив великими пальцями обох рук один навколо одного, як це робив щоразу, коли мусив добряче помізкувати. Але потім він звів допитливий погляд на Ульріха й вирішив йому довіритись.

 — Пригадуєте, як ми з вами були на відкритті поліційної виставки й міністр внутрішніх справ багатонадійно говорив про дух «суворости й готовности прийти на допомогу»? Ну ось, я ж бо не вимагаю негайно запроторити до в’язниці всіх отих підбурювачів, які тоді здіймали галас у мене під дверима, але ж міністр усе-таки мав би знайти які-небудь гідні слова на мій захист у парламенті! — ображено промовив він.

 — Я гадав, що, поки мене не було, це вже сталося?! — вигукнув Ульріх з удаваним, певна річ, подивом, збагнувши, що душу його доброзичливого товариша крає справжній біль.

 — Сталося? А дзуськи! — відповів його ясновельможність. Він знов допитливо зазирнув Ульріхові в обличчя своїми стурбовано вибалушеними очима й довірився ще трохи: — Але щось таки станеться! — Потім, не встаючи, випростався на стільці й мовчки відкинувся на його спинку.

Він сидів із заплющеними очима. Згодом, розплющивши їх, спокійно, ніби розтлумачуючи, почав:

 — Розумієте, друже мій, наша конституція тисяча вісімсот шістдесят першого року надала німецькій національності, а разом із нею власності й освіченості, безперечно, провідну роль у запровадженому задля спроби політичному житті. То був великий, сповнений довіри й, може, навіть не зовсім своєчасний дарунок щедрої душі його величности. Бо що сталося відтоді з власністю й освіченістю?! — Граф Ляйнсдорф підніс одну руку й смиренно опустив її на другу. — Коли тисяча вісімсот сорок восьмого року його величність зійшов на трон — в Ольмюці, себто, вважайте, в екзилі, — неквапно провадив він, але раптом утратив чи то терпець, чи то впевненість, тремтячими пальцями дістав з кишені чернетку, пововтузився з пенсне, збуджено намагаючись прилаштувати його на носі, й далі часом тремтячим від схвильованости голосом і раз у раз напружено вчитуючись у те, що сам і написав, заходився вже вголос читати: — «Навколо нього вирували несамовиті пристрасті народів, що прагнули свободи. Їхні поривання йому пощастило погамувати. Зрештою він, хоч і зробив кілька поступок волі народів, усе ж таки виявився переможцем, до того ж переможцем милостивим і доброзичливим, який простив помилки своїх підданих і простяг їм руку, запропонувавши мир, почесний і для них. Щоправда, конституцію й решту свобод він запровадив під натиском подій, і все ж таки це був акт вільного волевиявлення його величности, плід його мудрости, його милосердя, його сподівань на культурний розвій народів. Однак в останні роки ці чудові взаємини між імператором і народом потьмарює діяльність підривних, демагогічних елементів.»

Граф Ляйнсдорф перестав читати свій виклад політичної історії, в якому кожне слово було ретельно обмірковане й відточене, і замислено задивився на стіну, де висів портрет його предка, кавалера ордена Марії Терезії й маршала. І коли Ульріхів погляд, що очікував продовження, відвернув його погляд від портрета, граф промовив:

 — Далі наразі ще немає. Але ж ви бачите, останнім часом я всі ці причини й обставини ґрунтовно обміркував, — пояснив він. — Те, що я оце вам прочитав, — початок відповіді, яку міністр мав би дати парламенту з приводу спрямованої проти мене демонстрації, якби він належним чином виконував свої обов’язки! Тепер я потрохи працюю над цим сам і можу, либонь, по секрету сказати вам, що, як тільки буду готовий, матиму нагоду подати це і його величності. Адже конституція шістдесят першого року, знаєте, недарма довірила керівництво власності й освіченості; у цьому має бути певна Гарантія. Але де власність і освіченість тепер?!

Схоже, він був дуже лихий на міністра внутрішніх справ, і Ульріх, щоб утішити графа, щиросердо завважив, що принаймні про власність можна все ж таки сказати: вона — не лише в руках банків, а й у надійних руках аристократів-землевласників.

 — Я геть не маю нічого проти юдеїв, — з власної волі запевнив граф Ляйнсдорф Ульріха, неначе цей сказав щось таке, що вимагало спростування. — Вони люди розумні, старанні й вірні. Але великою помилкою було те, що їм подавали такі неподобні прізвища. Скажімо, Розенберг і Розенталь — прізвища аристократичні. Лев, Бер[6] і таке інше — це колись Геральдичні звірі; Майєр[7] — то вже від землеволодіння; Ґельб, Блау, Рот, Ґольд[8] — кольори гербів. Усі ці юдейські прізвища, — несподівано повідомив його ясновельможність, — не що інше, як наслідок пихатого ставлення нашої бюрократії