Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Деякі люди не вірять в те, що природа жива, що вона може відчувати, — сумно відповіла Лідія. — Але ж насправді все має душу. Навіть камінь і той відчуває добру і лиху людину, тепло і холод.

— Ви справді так думаєте, Лідіє?

— Звичайно.

— Я маю на увазі, про… про камінь.

— Так, я так думаю. У світі усе циклічно і взаємопов’язано. Історія цієї троянди закінчилась. Але наша з вами тільки починається…

— Вже пізно, — зітхнув Стоун, — Вам не холодно?

— Ні, з вами тепло.

Він хотів розповісти, що ця зустріч з нею сама яскрава у його житті. І про те, як не хочеться йому розлучатися, і що любов до неї переповнює його серце і навіть, коли він знову стане каменем… але про це йому не хотілося думати.

— Мрії, — задумливо сказав він. — Здається я розумію про що ви говорили…

— Ваша мрія збулася, Стоуне?

Він згадав дивного старого музиканта, який міцно прижимав скрипку до грудей. Тепер він знав, що значить бути людиною. Бути людиною — це не носити людське тіло, а вміти співчувати і він відвернувся і непомітно змахнув сльозу з ока.

— Сподіваюся він напише дуже гарну музику…

— Скоро я піду, — сказав Стоун.

— Ми зустрінемось завтра?

— Я б дуже хотів вас побачити завтра, але я залишаю це місто…

— Якщо вам потрібно їхати, я можу чекати на вас.

Майже як в історії з чумаком. Лише з тією різницею, що він не зможе повернутися.

— Ви не можете чекати. В мене не таке життя як в решти людей.

— Я помітила, але мене це не лякає.

— Лідіє, я не такий як всі…

— Я теж…

— Ні, я не про те, ви не розумієте… вибачте, Лідіє, я мушу йти — він востаннє обняв її і провів рукою по волоссю, — яке у вас красиве ім’я, Лідіє. І знайте — це не ідіома, це правда.

Вона усміхалась.

— Але я все одно чекатиму. Хоч ви і не вірите, що я вас розумію.

Він похитав головою і пішов до моря.

Наступного ранку він прокинувся від удару хвилі, яка оросила його бік. Він довго лежав заплющивши очі і згадував все, що відбулося кілька годин тому. Невже це був сон? Нарешті він глянув у воду самого синього моря у світі. Так, він знову був каменем, хоча і відучував себе людиною.

Потім він глянув у той бік, де нещодавно попрощався з Лідією і помітив на тому місті свою стару знайому.

— Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо. Тобі не було сумно без мене? — запитав він.

І троянда у відповідь похитала своєю тендітною голівкою.

Коли стрілка бортового годинника перевалила за північ, екіпаж розбрівся по кубрикам для кількагодинного сну. Не спав лише лейтенант Меган Росс. Юнак лишився чергувати за монітором головного комп’ютера; зондування відкритого простору з відстані в кілька сот світлових років захоплювало його і він не втрачав нагоди вивчати незвідані глибини навіть якщо заради цього доводилося жертвувати сном чи сніданком.

Вже майже місяць за земним літочисленням «Лакі-987» плив у просторах Чумацького Шляху. За цей час корабель подолав тисячі кілометрів, відвідав сотні сузір’їв, поминув хмари пилу та газу, утворені вибухами зверхнових та зіткненням планет, кілька раз за його ілюмінаторами пролітали гігантські астероїди і махали блискучими хвостами палаючі комети; екіпаж пройшов поруч з найзагадковішою зіркою, помітною із Землі — Альфою Центаври, за якою Меган спостерігав ще студентом в лабораторії Техасу, і наблизився на максимально допустиму відстань до блискучих квазарів.

За місяць космічних мандрів колеги Мелана — командир Грей Мейх, бортмеханік Сіметра Лоу і астроном Аніта Вейн — добряче стомилися і потай один від одного мріяли про повернення на Землю. Грей хотів обійняти онуків, Сіметра — привітати з 16 днем народження сина, Аніта — відповісти згодою на пропозицію свого бой-френда, астронавта з Жовтого Королівства і розпочати підготовку до весілля.

Лише на Мегана Росса повернення на Землю навівало смуток. Йому нещодавно виповнилося 25 і це була його перша подорож у відкритий космос. Він мріяв про неї з дитинства, сподівався зробити якесь сенсаційне відкриття: виявити воду на котрійсь із планет, або вступити в контакт з інопланетним розумом, чи розгадати таємницю квазарів… І хоча жодна з його мрій так і не здійснилась, Меган не розчарувався. Політ викликав у лейтенанта небувалу ейфорію. Сузір’я і планети, які раніше навіть у найпотужніші телескопи здавалися дрібними цятками, тепер проносились так близько, що можна було розгледіти їхню поверхню і відчути, як пульсують в їхніх надрах магма, гелій, або гази. Досі політ тривав спокійно. Корабель йшов плавно, всі закони фізики спрацьовували вірно, жодних неопізнаних об’єктів в найближчому оглядовому просторі не виникало і зв'язок із Землею не втрачався.

Це був їхній останній день у космосі. Завтра опівночі «Лакі-987» приземлиться на космічній станції Землі під оплески учнів аерокосмічного коледжу, в очах яких вони виглядатимуть героями. Капітану подарують букет квітів, які він передасть Аніті Вейн, потім екіпаж проведе 10-хвилинну прес-конференцію, після якої кожен отримає конверт з пластиковою карткою з гонораром і тримісячну відпустку…

Росс зітхнув, подумав про своїх колег. Грей скаже, що цей політ став завершальним у його космічній кар’єрі. Останнім часом капітан часто бідкався, що має клопіт з спиною і хоче пройти курс відновлюваної терапії в санаторії для космонавтів, Сіметра засяде за написання мемуарів; він і зараз не спить, а щось крапає у свій бортовий щоденник. Аніта? Аніта вийде заміж і народить діточок таких само білявих і кучерявих, як і вона.

А що ж робитиме він? Меган задумався. Для початку розбере усі знімки, зроблені найновішим телескопом, викладе їх в Інтернеті і