Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

третій раз вони знову закопуватимуть?

— Оце вже ні! — закричав префект.

Це ж йому треба буде тоді підписувати державні акти про витрати, які мають збігатися з бюджетом (і саме він у разі перевитрат отримає по шиї). Він вже й так був переведений сюди через «адміністративне порушення» (була історія з коханкою міністра, яка повелася з ним зверхньо, справу роздули). І як результат — його турнули в Дамп’єр тиждень тому, — отже, спасибі, не треба, у нього ані найменшого бажання скінчити кар’єру, опинившись в якійсь колонії, він — астматик...

— Але ж ми не можемо тричі виставляти рахунок — це неможливо!

— То вже ваш клопіт, — сплюнув під ноги Прадель. — Мені треба знати, що робити з китайцями. Або вони працюють, або забираються геть.

Мер зам’явся.

— Але ж... панове...

Він відчайдушно махнув рукою на велике кладовище, над яким уже починало світати. Похмурий простір без дерев, без меж, під сірим небом. І в цьому холоді, на землі, яку розмивають дощі, розкидані лопати і візки... Дуже гнітюче видовище.

Мер знову відкрив свій реєстр.

— Власне, панове... — зам’явся він. — Ми вже поховали п’ятнадцятеро солдатів...

Префект підвів голову, здивований почутим.

— При цьому всьому, ми не знаємо, хто є хто...

Префект уже було подумав, що мер зараз заридає, — тільки цього ще бракувало...

— Ці хлопці померли за Францію, — впалим голосом додав мер, — і ми повинні віддати їм належну шану...

— Ну, що ж, — сказав Прадель. — Ви маєте віддати їм шану?

— Безперечно, і...

— Тоді поясніть мені, чому вже майже два місяці ви дозволяєте неграмотним китайцям ховати їх абияк на цвинтарі вашого району?

— Але все ж таки не я їх закопую у такому безладі! Це... ваші кит..., ваші робітники!

— Таж у вас є представник від військового відомства, який займається цим реєстром, чи не так?

— Представник від мерії приходить двічі на тиждень! Він не може бути тут щодень!

Він кинув на префекта благальний погляд потопельника.

Тиша.

Усі були готові здати одне одного. І мер, і префект, і військові представники. А ще Пенсійний фонд, — скільки ж посередників у цій справі...

Було зрозуміло, що коли почнуть шукати винних, перепаде кожному (тільки не китайцям. Бо вони не вміють читати).

— Послухайте, панове, — втрутився Прадель, — ясно, що відтепер треба бути пильнішим. Чуєте, Дюпре?

Дюпре нахилив голову. Мер почувався спустошеним. Треба на це закрити очі, свідомо підписуючи на могилах імена, які не відповідають похованим солдатам. І зберігати таємницю. Господи, кладовище стане його кошмаром!

Прадель вичікувально дивився то на мера, то на префекта.

— Я пропоную... — сказав він змовницьки, — нікого не втаємничувати в ці маленькі інциденти...

Префект ковтнув слину. Господи, його телеграма, мабуть, уже прийшла до міністерства (тепер вона буде виглядати, як прохання перевести його в колонію!).

Прадель поляскав мера по плечу.

— Власне, родичам важливо що? Мати місце, куди прийти, так? Принаймні, їхній син похований тут, хіба ні? Це найважливіше.

Справу було вирішено, Прадель повернувся в машину, ляснувши дверцятами. Він уже не нервував, як раніше. Від’­їжджав принаймні спокійно.

Вони з Дюпре ще довго мовчали, роздивляючись пейзаж, що мінявся за вікном.

І на цей раз їм вдалося вийти сухими з води. Але сумніви підкрадалися до кожного, такі досадні випадки траплялися все частіше.

«Треба піднатужитись, Дюпре! Я розраховую на вас, гаразд?»

22

Кивок його вказівного пальця був схожий на рух двірника на склі автомобіля, але ще швидший. Тверде й остаточне «ні». Едуард закрив очі. Відповідь Альберта була передбачувана. Він — дуже скромний, але надто боязливий. Навіть найменше рішення без жодного ризику визріває протягом кількох днів. Отож тільки уявити собі, скільки часу він прикидатиме: чи варто продати пам’ятники і втекти з касою?

Едуардові треба було лише знати: погодиться Альберт загалом, бо навіть найкращі ідеї — швидкопсувний продукт.

Газети, які він спрагло читав, тільки посилювали його відчуття: ринок от-от переповниться пропозиціями виготовлення монументів. А коли всі ливарні цехи кинуться виконувати замовлення, тоді вже буде пізно.

Або зараз, або нікóли.

Альберт вибрав «нікóли». Кивок вказівним пальцем — ні.

Проте Едуард уперто продовжував працювати.

Його каталог ескізів поповнювався. Він щойно закінчив «Вікторію», вона вийшла дуже вдалою (навіяна Нікою Само­фракійською, але в солдатській касці). За цю скульптуру ще будуть змагатися. Зазвичай він лишався сам до приходу Луїзи після обіду, час для роздумів у нього був. Спробувати відповісти на всі питання, які його цікавили, відшліфувати непростий, чесно кажучи, проект. Але хоч як він не намагався подумки вирішити проблеми одну за одною, на їхнє місце постійно приходили інші. Та він вірив у те, що все вийде. Адже такий шанс проґавити неприпустимо.

Дуже вагома зміна: працював він тепер із неочікуваним, пристрасним завзяттям.

Він з насолодою накинувся на цю перспективу — вона поселилася в ньому, а він їй розкрився. Тепер його існування повністю залежало від цього. Активізувавши свою натуру провокатора, він знову відчував смак до життя, знову ставав собою.

Альберт був зачудований. Такого Едуарда він ніколи не знав (бачив здалеку, в окопах). Але дивитись, як він зараз повертається до життя, було для нього справжньою віддякою. А щодо його задуму, Альберт вважав це таким нерозсудливим, що