Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

навіть цим не переймався. Це просто нездійсненно.

Між ними виникло протистояння: «хто стійкіший». Один напирав, а другий намагався вистояти.

Як це часто буває, перемога залежала не від сили, а від наполегливості. Альбертові треба було казати «ні» протягом тривалого часу, щоб вистояти. Проте найважчим для нього було не відбиватися від пропозиції божевільної затії, а розчарувати Едуарда. Це ж треба вбити у зародку віднайдену ним енергію і повернути його у порожнє, без майбутнього, існування.

Треба запропонувати щось інше... Але що?

Отак кожного вечора він чемно і люб’язно, але без особ­ливого захвату, вдивлявся в Едуардові ескізи нових стел та скульптур, які той йому показував.

«Зрозумій головну ідею, — писав Едуард у зошиті для спілкування. — Можна зробити якийсь монумент. Скажімо, солдата — маєш пам’ятник. Або замість солдата ставиш “Перемогу” і маєш інший. Винахідливим можна бути і без особливих зусиль. Це має усім подобатися».

Авжеж, думав Альберт, Едуардові можна закидати багато чого, але у винахідливості він неперевершений. І це все на фоні катастроф. Він пішов на заміну документів, при цьому — неможливість отримувати урядові виплати. Відмовився від комфортної домівки, від пересадки шкіри. Натомість підсів на морфін. А тепер ще оте шахрайство з пам’ятниками... Наслідки Едуардового підходу до життя можна черпати вигрібними лопатами...

— Ти хоч сам розумієш, що пропонуєш? — гарячкував Альберт.

Він збуджено став перед товаришем.

— Це... святотатство! Украсти гроші, які призначені для пам’ятників загиблим, — це ж як осквернити кладовище! Це — образа патріотизму! Бо хоча уряд і оплачує все, більшість цих грошей іде звідки? З кишень родичів померлих! З гаманців удів, батьків, сиріт, бойових товаришів! Поряд із цим дрібний злодій виглядає як святенник! За тобою ганятиметься вся країна — усі будуть проти тебе! А коли вони тебе зловлять, то процес буде чисто формальним, бо гільйотина вже чекатиме з першого дня. Я-то розумію, що твоя голова тебе нервує. А от моя мені поки що підходить.

Він повернувся до своїх справ, бурмочучи собі під ніс. Який божевільний проект!

Але перед ним раптом постав негідник Прадель, який переслідував його відтоді, коли він гостив у Перікурів. Він зрозумів, що вже давно, підсвідомо плекав думку про відплату.

Отже, виходить, цей час настав?

Це відкриття впало, як сніг на голову.

— Знаєш, що я тобі скажу: справедливо було б передо­всім віддати належне отому сучому сину Праделю! Ось що нам треба зробити! Бо існування, яке ми зараз маємо, — все це з його вини!

Едуарда не дуже переконав такий поворот. Лише його рука завмерла над папером.

— Ти чуєш? Може, вже забув того Праделя? А він не скніє, як ми. Він повернувся «героєм» — з медалями, відзнаками, отримує офіцерську пенсію! Війна принесла йому чимало вигод...

«Чи зможе він і направду іти далі?» — думав Альберт. Поставити питання — це відразу мати й відповідь. А отримати шкуру Праделя було б для них зараз дуже доречно...

Він кинувся у наступ:

— З тими орденами і заслугами, гадаю, він влаштував собі ще й гарне весілля... Вважаєш, нам треба цього «героя» залишити отак просто? Треба цю падлюку підсмажити на малому вогні. Бо він точно вже займається гендлями... На твою думку, це морально?

Дивно — реакція Едуарда не була такою, на яку сподівався Альберт. Він просто підняв брови і схилився над своїм аркушем.

«Усе це, — написав він, — насамперед через війну. Не було б війни — не було б і Праделя».

Альберт мало не задихнувся. Він був розчарований, але ще більше засмучений. Бідолашний Едуард жив у вигаданому світі...

Вони поверталися до цієї розмови ще багато разів, але з очікуваним результатом. Альберт, ясна річ, мріяв про помсту. Заради морального задоволення.

«Ти робиш з цього особисту справу», — написав Едуард.

— Ну що ж, так і є. Для мене це справа особиста. А для тебе ні?

А для нього — не так. Помста не задовольняла його почуття справедливості. Знайти одного винного йому було не досить. Навіть зараз, коли настав мир. Едуард кинув виклик самій війні. Він хотів перемогти власними засобами (кажучи інакше — у своєму дусі). Моральний бік його не цікавив.

Видно було, що кожен хоче продовжувати свою історію, яка більше не була їхньою спільною. Вони обидвоє задумалися: невже настав час ліпити кожному своє? Окремо?

Коли Альберт дійшов такого висновку, то вирішив: хай йому грець. Краще думати про малу служницю з дому Перікурів, яка не виходила йому з голови. Господи, який у неї гарненький писок... А можна й про його нові черевики (які він більше не наважиться взути).

Він, як завше, готував овочевий сік з м’ясним бульйоном для Едуарда. А той знову, як і кожного вечора, марудився над проектом — хлопець таки страшенно впертий. Але й Альберт не здавався. Адже моральний бік треба відстоювати. Він спробував закликати до розсудливості:

— Щоб розкрутити твій план, врахуй, що треба спочатку заснувати товариство, отримати на це документи — ти про це думав? Як тільки ми виставимо на люди твій каталог, нас швидко знайдуть. І арештують у змиг ока.

Але жоден аргумент на Едуарда не діяв.

— А ще треба приміщення, — наполягав Альберт, — чи офіс. А хто буде приймати клієнтів? Ти? В африканській масці?

Едуард лежав на своїй тахті і перебирав малюнки тих пам’ятників та скульптур.

Альберт іронічно поглядав. Управляння у стилі! Намалювати щось огидніше не кожному вдасться...

— А ще потрібен телефон! І персонал, який би відповідав, вів листування... І нарешті — банківський рахунок, якщо хочеш отримувати гроші...

Едуард