Читати книгу - "Чорний Загін"

возів. Шибеник перестав жестикулювати і завмер, прислухаючись.

Несподівано, Ловець Душ знов заговорив.

-- Шепіт взяла штурмом стіни Мороза. Нічний Жах продерся крізь підступні менгіри на Рівнині Страху і наближається до околиць Бебевху. Безликий зараз на Рівнині, рухається до Комори. Подейкують, що вчора в Аді, Клунок вкоротив собі віку, щоб не потрапити в лапи Костогриза. Все не так безнадійно, як тобі здається, Док.

Дідька лисого, не безнадійно, подумав я. Це все на сході. А ми тут. Мене зовсім не тішили перемоги отримані на іншому кінці світу. Тут нас розчавили, і якщо повстанці проб’ються до Чарів, все, що трапилося на сході не матиме жодного значення.

Ворон зупинив свій загін, а сам підійшов до мене.

-- Що їм робити?

Я припустив, що це Капітан прислав їх, отже був впевнений – Капітан наказав відступати. Він не з тих, хто буде бавитися в ігри Ловця.

-- Кладіть ранених на вози. – Візники вишикувалися в рівну лінію. – З кожним возом відправляйте десяток тих, хто може ходити. Я, Одноокий і решта продовжимо різати й зашивати. Що не так?

Щось промайнуло в його очах. Мені це зовсім не сподобалося. Він поглянув на Ловця Душ. Я теж.

-- Я йому ще не сказав, -- промовив Ловець.

-- Чого не сказав? – Я знав, коли почую про що йдеться, мені не сподобається. Вони випромінювали тривогу, яка віщувала тільки нові неприємності.

Ворон посміхнувся. Це не була щаслива посмішка, а швидше огидна гримаса.

-- Ти і я, Док. Нам приділили особливе завдання.

-- Що? Знову? Та годі! – Мною досі теліпає, коли я згадую, як допомагав покінчити з Кульгавим і Шепіт.

-- В тебе є практичний досвід, -- сказав Ловець.

Я тільки хитав головою.

-- Якщо я йду, то ти теж, Док, -- проревів Ворон. – Крім того, ти ж хочеш записати в Літопис, як виніс більше членів Кола, ніж будь-хто з Поневолених.

-- Дурня. Що я тобі, якийсь мисливець за головами? Ні. Я – цілитель. Літопис і бійки для мене другорядне.

-- Це говорить та сама людина, яку Капітан силою вирвав з бойових лав, коли ми переходили Країну Вітрів, -- сказав Ворон Ловцю. Його очі перетворилися у вузькі щілини, щоки запали. Він теж не мав бажання йти. Тому й зганяв свою злість, докоряючи мені.

-- В тебе немає вибору, Док, -- сказав Ловець Душ дитячим голосом. – Тебе обрала Леді.

Він спробував згладити моє розчарування, додавши:

-- Вона щедро винагороджує тих, хто догоджає їй. А ти впав їй в око.

Я прокляв свій колишній романтизм. Док, що прибув на північ, повністю одурманений таємничою Леді, був зовсім іншою людиною. Дурним хлопчиськом, якого переповнювало молодече невігластво. Саме так. Інколи ми обманюємо себе тільки для того, щоб жити далі.

-- Цим разом ми будемо не самі, Док, -- сказав мені Ловець. – Нам допоможуть Кривошийка, Перевертень і Буревісниця.

-- Не забагато вас, щоб винести одного бандюка, га? – буркнув я похмуро.

Ловець не проковтнув наживку. Це не в його натурі.

-- Килим чекає. Бери свою зброю і ходи за мною. – Він гордо пішов геть.

Я зігнав свою злість на помічниках, які цього аж ніяк не заслуговували. Нарешті, коли Одноокий вже був готовий вибухнути, Ворон зауважив:

-- Не будь засранцем, Док. Давай зробимо те, що мусимо.

Я попросив у всіх пробачення і пішов за Ловцем Душ.

-- Сідайте, -- наказав Ловець Душ і вказав нам місця. Ворон і я зайняли свої попередні позиції. Ловець видав нам по шматку мотузки. – Міцно прив’яжіться. Попереду важка дорога. Не хотілося б, щоб хтось з вас впав. Тримайте під рукою ніж, щоб звільнитися, як тільки ми прибудемо.

В мене затріпотіло серце. Правду кажучи, я з нетерпінням чекав на новий політ. Мене досі переслідували прекрасні й радісні спогади з попереднього польоту. Там нагорі, де тільки орли й холодний вітер, тебе не залишає п’янке відчуття свободи.

Ловець теж прив’язався. Поганий знак.

-- Готові? – Не чекаючи на відповідь, він почав бурмотіти. Килим лагідно загойдався і піднявся вгору, легенько, мов пух на вітрі.

Ми піднялися над верхівками дерев. Рама килима ляснула мене по сраці. В мене стиснулося серце. Навколо мене засвистіло повітря і здуло в мене капелюха. Я спробував спіймати його, але безуспішно. Килим небезпечно перехилився. Я побачив землю, що швидко віддалялася. Ворон схопив мене. Якби ми не були прив’язані, то обоє злетіли б з килима.

Ми повільно здіймалися над каньйонами, які зверху нагадували божевільний лабіринт. Сили повстанців виглядали, як армія мурашок.

Я оглянув небо, яке з цієї перспективи, саме по собі просто чудо. Орлів поблизу не було. Тільки стерв’ятники. Ловець промчав крізь одну з їхніх зграй і розігнав їх.

Ще один килим піднявся в повітря, пролетів повз нас і помчав поки не перетворився на маленьку плямку. На ньому сидів Шибеник і два важкоозброєних імперських воїна.

-- А де Буревісниця? – запитав я.

Ловець простягнув руку. Примруживши очі, я розгледів маленьку цятку в блакитному небі над пустелею.

Ми летіли вже так довго, що я почав сумніватися чи взагалі щось трапиться. Спостерігати за рухом повстанців мені швидко набридло. Вони просувалися вперед надто стрімко.

-- Готуйтеся, -- крикнув Ловець через плече.

Я схопився за мотузки, очікуючи якоїсь неприємності.

-- Тепер.

Дно немов відвалилося. Я більше не відчував його. Ми каменем падали вниз, вниз і вниз. Повітря свистіло. Земля закрутилася, завертілася і рвонула вгору. Далекі цятки, якими були Буревісниця і Шибеник, також почали стрімко опускатися. Вони ставали щораз