Читати книгу - "раКУРС"

129
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 90
Перейти на сторінку:
class="book">Кілька днів тому у фізкабінеті я приймав процедури поруч з одним чоловіком. Ми познайомились. Анатолієві Андрійовичу років сорок, він кремезний, широкоплечий, хоча й худорлявої статури. Він місцевий, усе життя прожив у Луганську. Також чоловік зізнався, що переживає особисту трагедію: його зрадила дружина й поїхала в Росію, забравши із собою сина. Не знаю чому, але я в ньому побачив хорошу людину й цікавого співрозмовника. Лежачи на кушетках, ми з ним стиха проговорили всі відведені нам на процедури п’ятнадцять хвилин. Якось він мене запитав, чому я сумний.

— Чому ви так вирішили? — запитав я. — Дуже помітно?

— Так, помітно. На вашому обличчі печаль утрати.

— Так і є. Спочатку я втратив кохану дівчину, а нещодавно — найкращого друга.

Анатолій Андрійович не став допитуватися, як це сталось і чому, він запропонував після лікарні піти прогулятися. Осінь усе ще балувала погожими днями, тож я погодився, тим паче, що не міг бути на самоті.

Ми йшли алеєю в невеличкому сквері, обоє з паличками й кульгаючи. Жовте, помаранчеве, золотаве листя приємно й спокійно шурхотіло під ногами. Небо було чисте, глибоке, зовсім не схоже на низьке й темне осіннє.

— Ще трохи нас побалує осінь, і посіє дощем. Женю, ви любите осінь? — запитав мене Анатолій Андрійович.

— Я люблю весну.

— Чому?

І я почав розповідати малознайомій людині про весняні квітучі степи Донбасу, які я обожнюю. Також розказав Анатолієві Андрійовичу про Любу, її загибель, про те, як був у складі Донського козацтва, мріяв про краще майбутнє, а натомість оголошений ворогом. Не знати чому я розказав чоловікові, як загинув Юрко й про свої вагання.

— Я не знаю сам, навіщо вам усе це розповідаю, — сказав йому. — Моя душа стомлена, виснажена ваганнями, сумнівами й роздумами. Я заплутався, і мені потрібно було виговоритися, інакше я збожеволів би. У мене тут не лишилося надійних друзів, і я вдячний вам.

— За що? — спитав він.

— За те, що терпляче вислухали.

— Женю, запам’ятай, — сказав він мені, подивившись прямо в очі. — Завжди знайдеться людина, готова тебе вислухати.

— Я розчарований у людях і в тому, що коїться навколо. Свої вбивають своїх, грабують, росіяни прийшли на допомогу, а натомість також нас грабують, — продовжив я розмову. — Більше того, їхні офіцери нас принижують. Нещодавно одного з наших російський офіцер змусив мити туалет лише за те, що не сподобалось, як на нього подивились.

— Ти також особисто стикався зі свавіллям росіян?

Я розповів про Козиря, його незрозумілу неприязнь до мене та приниження. Анатолій Андрійович уважно вислухав і промовчав.

— Як далі жити? Я не знаю, — зітхнувши, промовив я.

— Женю, ми іноді поспішаємо, кудись біжимо, не встигаємо й знову набираємо темп, — сказав він після паузи. — Іноді людині потрібно зупинитися, постояти, передихнути, огледітися, відпочити, подумати.

— Для чого?

— Щоб краще й чіткіше окреслити свій курс уперед.

— У мене таке враження, що я на зупинці, куди не ходить транспорт.

— Рано чи пізно кожен пасажир дочекається свого транспорту, — усміхнувся він.

— Ми ще зустрінемося? Зможемо поговорити?

Я з надією подивився на чоловіка. Якщо він відмовиться, я лишуся знову сам на сам зі своїми невтішними думками, і вони мене поступово загризуть.

— Звичайно! — відповів він.

Анатолій Андрійович

Женя хороший, красивий і щирий хлопець, який заплутався й не знає, як вибратися з того бруду, у який влип. Мені його щиро шкода. Юний, амбітний, він вважав, що робить усе заради кращого майбутнього своєї землі, але обрав не той шлях. Здається, він це вже й сам зрозумів, але все ще не може в цьому зізнатися навіть самому собі. Він якось обмовився, що цікавився історією, але я одразу впіймав його на тому, що Женя читав перекручені сторінки. Нещодавно я приніс у фізкабінет невеличку брошуру про Степана Бандеру. Для цього мені довелося сховати її обкладинку в стару газету. Поки ми лежали на кушетках, він устиг дещо прочитати. Коли ми вийшли надвір, Женя сказав:

— Дякую. Ви відкрили мені очі на речі, про які я навіть не здогадувався.

Того дня ми з ним говорили на історичні теми. Він був схожий на допитливого учня, який хоче одразу все пізнати й запам’ятати. Ми проговорили з ним годин зо п’ять, і Женя відволікся від свого горя, ставив безліч запитань після кожної моєї розповіді.

Не знаю чому, але я відчуваю до цього юнака якусь особливу довіру, навіть більше. Кілька разів ловив себе на думці, що мені кортить назвати його сином. Так, саме щось батьківське я відчув до нього настільки, що хотілось обняти за плечі й просто сказати:

— Ходімо додому, синку! Ми будемо разом, і нам стане легше.

Я не мав права дати волю почуттям. За багато років виробилася звичка контролювати кожен свій крок і кожне слово. Я був на службі, неофіційній, але мої завдання були навіть вагомішими, ніж тоді, коли працював

1 ... 67 68 69 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "раКУРС"