Читати книгу - "220 маршрутів"

важкі хмари перекочувалися над містом, їх підганяли пориви холодного вітру. Міколай тішився думкою про хвилину самотності в теплому храмі, але двері до костелу були зачинені. Утомлений, наче щойно завершив непосильну для себе роботу, він присів на сходах. Зіщулився, голову затис між колін. Він чув, як калатає його вражене серце, і молився, як умів: «Господи, якщо ти десь існуєш, порятуй його! Спаси його, благаю! Я ніколи не сяду за барабани, тільки збережи йому життя!»

— У тебе висока температура. Аж 38,5! Ну, так, вічно без шапки, без шарфа! Завтра лишаєшся вдома! — нарікала мати, простягаючи йому аспірин і чай з медом. — Де тебе носило? Знову весь день стирчав на ділянках? Ні, із цим треба щось робити! — додала вона, прикриваючи сина ковдрою.

Міколай мовчки відвернувся до стіни й міцно заплющив очі. Він хотів побути сам.

* * *

Хвороба Міколая тривала більше тижня. Меланія щодня приходила після уроків, але він довго тягнув і не казав їй про Кайтека. Важко була так раптово викинути це із себе. Зрештою, він боявся, що вона все зрозуміє навпаки. Його слова надзвичайно її вразили.

— Яка ж я ідіотка! Це мені він хотів усе розповісти! Ще тоді, на вечірці. Там було стільки людей, і ніхто його не вислухав.

— Мені він нічого не казав. Зрештою, неважливо.

— Пам’ятаєш, як він грав Клептона? Я щойно тепер зрозуміла. Він уже знав і хотів, щоб хтось його підтримав. А ми переймалися лише собою! Покинули його в таку мить!

— А ми що, ясновидці чи що? Тепер це й так не має жодного значення.

Макара не надто радувала поїздка на Урсинів. Але тимчасово прикутий до ліжка Міколай так довго діставав його смс-ками, що Макар пообіцяв поїхати замість нього. Йому було незручно, бо він не знав, як поводитися із хворим на рак, про що з ним говорити, що можна, а що — табу. На щастя, дідусь Амадей поїхав з ним. Кайтека вони застали в хорошому настрої, хоч і виглядав він не дуже.

— Хімія подіяла! Неймовірно! Може, мене скоро випустять! — оголосив він замість привітання. — Я сьогодні дізнався! Я хочу зіграти їм щось на прощання. На акустиці, звісно. Лікарі погодились.

— Серйозно? Класно! — зрадів Макар.

— Скажи мені, тільки чесно... — Кайтек завагався. — Ви вже знайшли когось на моє місце?

— Ти здурів?!!

— Я думав, ви вже викреслили мене зі складу.

— Чого б то?

— Бо минуло стільки часу, і ви віддали мій підсилювач, ніби... Ну, ти знаєш...

— А від дурості тут випадково не лікують? — запитав зненацька дідусь Амадей.

— Тоді кльово. Бо я вже вирішив, що доведеться іншу групу шукати.

— «Божидари» — це ми, утрьох. Затям це собі, — відрубав Макар. — Чувак, ну, де б ми ще знайшли такого басиста? Тільки знаєш що, не марнуй тут більше часу, бо не завадило б почати нарешті репетирувати!

— Звісно! — зрадів Кайтек. — Кажуть, якщо пацієнт дуже хоче жити, медицина безсила, — він усміхнувся й підморгнув дідусеві.

512 Заціше

Почався березень, і скрізь уже було помітно перші ознаки весни. Чимраз довші й тепліші дні всіх налаштовували на оптимістичний лад. Довга похмура зима поволі відходила в забуття. На ділянках життя теж почало пробуджуватися зі сну. Міколай із цікавістю відзначав кожну зміну. Колись, ще восени, його це не надто хвилювало — ділянки були лише великою білою плямою на карті міста. Тепер вони стали чимсь більшим.

Протягом тижня він не надто мав час думати про це все. Школа, дім, відвідини Кайтека. Щоденна рутина практично не залишала йому вільної хвилини. Принаймні він намагався, щоб це так виглядало. По суботах було гірше. Значно гірше. По суботам у нього «були репетиції». Він на кілька годин виходив з дому, щоб вправлятися. Волів тікати, так простіше уникнути питань. На щастя, ніхто не був настільки прискіпливим, щоб цікавитися подробицями. Батько з’являвся лише на вихідних. Мати постійно воювала зі своїм романом, а може, уже писала наступний? Міхал теж мав власний світ.

Кожну суботу Міколай сідав на автобус і тікав якомога далі від ділянок. Він заїжджав на одну, другу, третю кінцеву. Просто їхав у нікуди, дивлячись у вікно. Зовні байдужий, спокійний і розслаблений, та насправді його переповнювали нав’язливі питання, уривки розмов, нескінченні спогади про ситуації, які склалися так, а не інакше. Хлопець намагався цього не робити, та іноді, повертаючись із міста, він виходив на Міжнародній і, прямуючи головною доріжкою, здаля дивився на клуб. Раз навіть зайшов усередину.

Усе виглядало майже так само, як після тієї репетиції. Не було басового підсилювача, Макар теж забрав свій — він готував нові пісні до повернення Кайтека.

Малий з болем дивився на установку. Він почувався, наче зрадив її, покинув без слова пояснення. Може, той музикант повівся так само? Поїхав, не попрощавшись, залишивши її на довгі роки? Назавжди.

«Не завадило б тарілки почистити», — подумав Міколай. Він не знав, чи можна йому чистити тарілки. Чи угода дозволяє йому це? Ще він трохи боявся, що не витримає. Урешті приніс кілька старих ковдр і прикрив барабани. Майже їх не торкаючись.

Установка часто йому снилась, він думав про неї безсонними ночами. Просив пробачення. Виправдовувався. Сподівався, що вона його зрозуміє. Адже він не міг інакше. Знав, що вчинив правильно. Він мусить у це вірити. Просто мусить.

Кайтек повернувся до школи майже непомітно. Була середина квітня, і всі вже встигли звикнути до його відсутності. Коли одного дня він з’явився в коридорі, мало хто взагалі звернув на нього увагу. Це вже був не той Кайтек, що колись. Тепер хлопець спокійно стояв під вікном, нікого не зачіпав, не намагався справити враження